Битва королів - Джордж Мартін

Їхні сірі в яблуках рисаки були прудкі, міцні й чудово навчені. Біч-о-біч рвонули вони до мішеней. Обидва чисто поцілили в щити, й на той час, коли розвернулися солом’яні палиці, від’їхали вже далеченько. У Малого Волдера був дужчий удар, але, здалося Бранові, Великий Волдер краще сидів на коні. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за шанс виїхати проти будь-кого з хлопців.

Відкинувши потрощений спис, Малий Волдер зауважив Брана й зупинив коня.

— Потворна конячка,— сказав він на Годора.

— Годор не конячка,— мовив Бран.

— Годор,— мовив Годор.

Великий Волдер клусом порівнявся з кузеном.

— Ну, він не такий кмітливий, як коняка, це точно.

Кілька інших хлопців з Білої Гавані почали тицяти одне в одного кулаками й реготати.

— Годор,— щиро всміхаючись, переводив Годор погляд з одного Фрея на іншого, не помічаючи їхніх клинів.— Годор годор?

Кінь під Малим Волдером заіржав.

— Бачиш, вони між собою перемовляються. Може, конячою мовою «годор» означає «я тебе люблю».

— Стули пельку, Фрею,— Бран відчув, як у нього червоніють щоки.

Малий Волдер пришпорив коня й так врізався в Годора, що той відступив назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Він на тебе вовка спустить, кузене,— застеріг Великий Волдер.

— То й нехай. Я завжди хотів вовчу шубу.

— Літо твою жирну голову відкусить,— сказав Бран.

Малий Волдер ляснув себе закутим у кольчужну рукавицю кулаком у груди.

— А у твого вовка сталеві зуби, щоб прокусити кірасу й кольчугу?

— Досить! — прорвався крізь громовитий брязкіт у дворі голос мейстра Лувіна. Скільки почув мейстер, Бран сказати не міг... але й того було досить, щоб його розсердити.— Не хочу більше чути цих негідних погроз. Це так ти поводишся у Близнючках, Волдере Фрей?

— Якщо схочу.

Сидячи на своєму рисакові, Малий Фрей похмуро зиркнув на Лувіна, мов промовляючи: «Хто ти такий, простий мейстре, щоб дорікати Фрею з Переправи?»

— Але у Вічнозимі годованці леді Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — мейстер по черзі глянув на хлопців.— Або хтось із вас розкаже, або...

— Ми кепкували з Годора,— зізнався Великий Волдер.— Перепрошую, якщо ми образили королевича Брана. Ми просто хотіли його розважити.

Принаймні вигляд у нього був сконфужений.

А от Малий Волдер здавався лише роздратованим.

— Я теж,— мовив він,— я теж тільки хотів розважити.

Бран бачив, що лисина в мейстра на голові почервоніла: Лувін розсердився ще більше.

— Порядний лорд втішає і захищає слабких і безпомічних,— сказав він до Фреїв.— Не дозволю робити з Годора мішень для злих жартів, ви мене чули? У нього чуйне серце, він відповідальний і слухняний, чого про вас двох не скажеш А ти,— мейстер помахав пальцем на Малого Волдера,— тримайся подалі від вовчого лісу й від вовків, бо поплатишся.

Ляпаючи рукавами мантії, він розвернувся на п’ятах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо. Лорд Вайман чекає.

— Годоре, ходи з мейстром,— звелів Бран.

— Годор,— озвався Годор. І довгими кроками швидко наздогнав мейстра, який люто тупотів сходами Великої фортеці. Мейстер Лувін притримав двері, і Бран, обійнявши Годора за шию, схилив низько голову, коли вони удвох переступали поріг.

— Волдери...— почав був він.

— Не хочу про це більше чути, все,— мейстер Лувін наче вмить змучився і постарів.— Ти правильно захищав Годора, але тебе там узагалі не мало бути. Сер Родрик і лорд Вайман уже поснідали, чекаючи на тебе. Невже я сам мушу тебе приводити, як малу дитину?

— Ні,— присоромлено сказав Бран.— Вибачте. Я просто хотів...

— Знаю я, що ти хотів,— лагідніше вже мовив мейстер Лувін.— Якби ж це було можливо, Бране! Поки не почалася аудієнція, не хочеш нічого запитати?

— А ми про війну говоритимемо?

— Ти ні про що не говоритимеш,— у голос Лувіна повернулася різкість.— Ти й досі восьмирічний хлопчак...

— Мені майже дев’ять!

— Вісім,— твердо повторив мейстер.— Обміняєшся люб’язностями, а в іншому мовчатимеш, доки сер Родрик чи лорд Вайман не поставлять тобі запитання.

— Запам’ятав,— кивнув Бран.

— Я серу Родрику не розповідатиму, що там сталося між тобою і Фреями.

— Дякую.

Брана всадовили за довгий дощаний стіл, у батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками. По праву руч сів сер Родрик, а по ліву — мейстер Лувін, озброєний перами, каламарями та стосом білого пергаменту, щоб записувати все, що відбуватиметься. Провівши рукою по шерехатій стільниці, Бран вибачився перед лордом Вайманом за запізнення.

— Королевичі не запізнюються,— привітно озвався Вайман Мандерлі, лорд Білої Гавані.— Це інші приходять зарано, от і все,— гучно розреготався він. Не дивно, що він не всидить у сідлі: на вигляд він важив більше за будь-якого коня. Такий самий багатослівний, як і товстий, він почав з прохання до Вічнозиму затвердити нових митників, яких він призначив у Білу Гавань. Бо старі притримували срібло для Королівського Причалу, замість віддавати його королю на Півночі.— Король Роб теж потребує коштів,— оголосив він,— а Біла Гавань — найкраще їхнє джерело.

Він запропонував, з ласки короля, узяти цю справу на себе, а далі заходився розповідати, як укріпив захист порту, в подробицях розписавши, що у скільки обійшлося.

На додачу до коштів з Білої Гавані, лорд Мандерлі запропонував збудувати для Роба військовий флот.

— Сотні років не мали ми потуги на морі — відтоді як Брандон Палій підніс смолоскип до батькових кораблів. Видайте мені золото — і за рік я спущу на воду достатньо галер, щоб узята і Драконстон, і Королівський Причал на додачу.

Щойно заговорили про бойові кораблі, як у Брана прокинувся інтерес. Ніхто його не питав, але йому Вайманова ідея здалася чудовою. В уяві він уже бачив їх. Цікаво, думав він, а чи бували капітанами бойових кораблів каліки? Однак сер Родрик тільки пообіцяв надіслати цю пропозицію Робові на розгляд, а мейстер Лувін старанно писав на своєму пергаменті.

Прийшов полудень. Мейстер Лувін відіслав Рябого Тима вниз, на кухню, і їм у світлицю принесли обід — сир, курятину й темний вівсяний хліб. Ламаючи товстими пальцями птицю, лорд Вайман увічливо розпитував про леді Горнвуд, свою кузину.

— Вона, знаєте, з родини Мандерлі. Можливо, коли вона віджуриться, знов стане Мандерлі, га? — відкусивши від крильця, він широко посміхнувся.— Так сталося, що останні вісім