Битва королів - Джордж Мартін

Схиливши голову набік, Тиріон утупився в чоловіка своїми різними очима.

— Як вас звати, майстре-зброяре?

— Салореон, якщо ваша ласка, мілорде. З дозволу королівського правиці, я мав би за честь викувати для нього лати, гідні його дому й високого чину.

Двоє інших пирхнули, але Салореон, не зважаючи на них, провадив:

— Кірасу й кольчугу-луску, мабуть. Луска золочена як сонце, а кіраса — емальована, темно-малинова, в кольорах Ланістерів. На шолом пропоную чортову голову, увінчану довгими золотими рогами. Побачивши вас у битві, вороги малітимуть від страху.

«Чортову голову? — подумав Тиріон.— Доброї ж вони про мене думки!»

— Майстре Салореоне, всі свої подальші битви я планую вести з цього крісла. Мені потрібні ланки до ланцюга, а не бісові роги. От що я вам скажу. Куйте ланці — чи самі їх одягнете. Вибір за вами.

Звівшись на ноги, він вийшов, не озираючись.

Біля брами вже чекав Брон з паланкіном і верховим ескортом з чорних вух.

— Ти знаєш, куди нам їхати,— сказав йому Тиріон. Залазячи в паланкін, він не відмовився від допомоги. Він уже зробив усе, що міг, щоб нагодувати голодне місто: кількасот тесль замість катапульт будували рибальські човни; усі ліси були відкриті для мисливців, які наважаться перетнути річку; Тиріон навіть вислав золоті плащі на захід і на південь — добувати харчі,— але, хай куди їхав, наражався на звинувачувальні погляди. Фіранки паланкіна захищали його від цього, та ще й давали можливість поміркувати.

Повільно спускаючись звивистим Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, Тиріон кмітував над ранішніми подіями. Гнів засліпив сестру, й вона не помітила в грамоті Станіса Баратеона головного. Без доказів його звинувачення не мали ваги; важило те, що він нарік себе королем. І як до цього поставиться Ренлі? Удвох їм на Залізному троні не всидіти.

Тиріон ліниво відсунув на кілька дюймів фіранку, щоб визирнути на вулицю. Обабіч нього верхи їхали чорні вуха з отими їхніми моторошними намистами на шиї, а Брон попереду прокладав дорогу. Спостерігаючи за перехожими, які спостерігали за Тиріоном, він сам з собою грався в гру, намагаючись вирізнити інформаторів серед решти людей. «Найпідозріліші на вигляд, швидше за все, невинні,— вирішив він.— Остерігатися слід невинних на вигляд».

Шлях його пролягав аж за Рейнісин пагорб, а вулиці були запруджені. Майже година минула, поки паланкін нарешті зупинився. Тиріон куняв, але, щойно рух припинився, миттю прокинувся й, протерши очі, з Броновою допомогою зліз на землю.

Будинок був триповерховий — знизу кам’яний, а вгорі дерев’яний, і з одного рогу мав круглу башточку. Вікна — переважно вітражні. Понад дверима розгойдувався витіюватий ліхтар — золочена металева куля з багряними скельцями.

— Бордель,— оголосив Брон.— І що ви там збираєтеся робити?

— Що чоловіки зазвичай роблять у борделях?

— А Шей недосить? — розсміявся перекупний меч.

— Для табірного життя вона годилася, але ж я вже не в таборі. У маленьких чоловіків великі апетити, а я чув, що дівчата тут до пари королю.

— А хлопець уже доріс?

— До пари не Джофрі — Роберту. Полюбляв він цей бордель...— («Хоча і хлопець, може, теж уже доріс»).— Якщо тобі або комусь із чорних вух закортить розважитися, вперед, але дівчата в Чатаї недешеві. Та на вулиці знайдуться й дешевші борделі. І лишіть тут когось, хто знатиме, де вас шукати, коли я вийду.

— Як скажете,— кивнув Брон. Чорні вуха розпливлись у посмішках.

За дверима на Тиріона чекала рослява жінка у плинних шовках. Шкіра в неї була мов з чорного дерева, а очі — з сандалу.

— Мене звати Чатая,— низько вклонилася вона.— А ви...

— Не варто звикати до імен. Імена небезпечні.

У повітрі пахло якимись екзотичними прянощами, а на мозаїчній підлозі під ногами сплелися у пристрасті двоє жінок.

— Приємний у тебе заклад.

— Я чимало над ним попрацювала. Мені втішно, що правиці сподобалося,— проспівала вона голосом пливким, як розтоплений бурштин, з ледь уловимим акцентом Літніх островів.

— Титули такі ж небезпечні, як і ймення,— застеріг Тиріон.— Покажи мені кількох своїх дівчат.

— Залюбки. От побачите, вони не тільки вродливі, а й милі, і навчені мистецтва кохання,— вона граційно рушила вперед, і Тиріону лишалося тільки щодуху шкутильгати за нею на ногах, уполовину коротших за її.

З-за пишно оздобленої мирської ширми, різьбленої квітами, химерними візерунками і дівами, вони, ніким не помічені, зазирнули в кімнату, де якийсь старий весело награвав на волинці. В заваленому подушками алькові п’яний тайросянин гойдав у себе на колінах пишногруду дівку. Він розшнурував на ній корсет і перехилив свій кубок, виливаючи їй на груди тоненьку цівку вина, а тоді злизуючи її. Біля вітражного вікна сиділо ще двійко дівчат за гральними костями. Веснянкувата у медовому волоссі мала віночок з синіх квітів. У другої шкіра була чорна та гладенька, мов полірований гагат, очі темні й великі, а груденята маленькі й гострі. Вбрані обидві були у плинні шовки, зібрані на поясі розшитими бісером пасками. Крізь кольорові шибки вливалося світло, відтіняючи милі дівочі тіла, й Тиріон відчув у паху ворушіння.

— Насмілюся запропонувати вам темношкіру,— зронила Чатая.

— Вона молоденька.

— Їй уже шістнадцять, мілорде.

«Якраз для Джофрі»,— подумав він, пригадуючи Бронові слова. Його перша дівчина була навіть молодша. Тиріон пригадав, як вона соромилася, коли він уперше стягнув їй через голову сукню. Довгі темні коси та блакитні очі, в яких можна потонути,— і він потонув. Як давно це було!.. «Ну й дурень ти, карлику».

— А ця дівчина, вона з твоїх країв?

— У неї в жилах тече кров літа, мілорде, але моя дочка народилася тут, на Королівському Причалі.

Мабуть, у нього на обличчі відбився подив, бо Чатая провадила:

— У мого народу вважається, що немає ганьби працювати в будинку подушок. На Літніх островах дуже цінують тих, хто вміє добре потішити. Часто високородні юнаки та юнки після свого розквіту кілька років служать на честь богів.

— А до чого тут боги?

— Боги створили наше тіло, не тільки душу, хіба ні? Дали нам голос, щоб ми могли співами прославляти їх. Дали нам руки, щоб ми будували для них храми.