Битва королів - Джордж Мартін
Крізь вікна чувся віддалений брязкіт зброї. Бранові було байдуже до шлюбів. «От би зараз у двір!»
Його милість дочекався, поки приберуть зі столу, й аж тоді заговорив про листа, що його отримав від лорда Тайвіна Ланістера, який тримав у полоні його старшого сина, сера Вайліса, захопленого на Зеленому Зубці.
— Він пропонує повернути його без викупу, якщо я заберу в його світлості своїх призовників і заприсягнуся більше не воювати.
— Але ви, звісно, відмовитеся,— сказав сер Радрик.
— З цього приводу можете не хвилюватися,— запевнив їх лорд.— У короля Роба немає відданішого слуги, ніж Вайман Мандерлі. Однак не хотів би я, щоб мій син хирів у Гаренхолі довше, ніж треба. Погане це місце. Подейкують, прокляте. Я, звісно, не з тих, хто купується на ці байки, та все ж... погляньте, що сталося з Джаносом Слінтом! Королева підвищила його до лорда Гаренхолу, а її брат знову його понизив. І тепер, кажуть, він пливе на Стіну. Благаю вас влаштувати обмін бранцями, поки не запізно. Знаю, Вайліс не хотів би решту війни просидіти сиднем. Він хоробрий, мій синок, і лютий як пес.
Поки аудієнція добігла кінця, у Брана плечі затерпли від сидіння в кріслі. А ввечері, коли він саме сідав вечеряти, герольд провістив прибуття ще одного відвідувача. Леді Донелла Горнвуд не привезла з собою шлейфу лицарів і підданих — вона приїхала сама з шістьма стомленими вершниками, в яких на запорошених жовтогарячих лівреях красувалася лосяча голова.
— Нам дуже прикро через ваше горе, міледі,— промовив Бран, коли вона підійшла до нього привітатися. Лорд Горнвуд загинув у битві на Зеленому Зубці, а їхній єдиний син — у Лопотючому лісі.— Вічнозим пам’ятатиме.
— Приємно це чути,— відповіла вона — бліда й висохла, кожна зморшка на обличчі карбована горем.— Я дуже стомилася, мілорде. Буду вдячна, якщо дозволите відпочити.
— Певна річ,— сказав сер Родрик.— Завтра буде доволі часу, щоб поспілкуватися.
А коли прийшло завтра, майже весь ранок присвятили розмовам про зерно, зелень і солонину. Коли мейстри в Цитаделі оголошують перший день осені, мудрі люди починають запасати частину врожаю... однак яку саме частину, схоже, треба довго домовлятися. Леді Горнвуд відкладала одну п’яту врожаю. На пораду мейстра Лувіна пообіцяла відкладати одну четверту.
— Болтонів Байстрюк збирає у Страхфорту вояків,— попередила вона присутніх.— Сподіваюся, він поведе їх на південь, щоб приєднатися до батька біля Близнючок, та коли я послала людей розпитати про його наміри, він відповів, що перед жінкою Болтон не звітуватиме. Так наче він законний син і має право на це ім’я.
— Наскільки я знаю, лорд Болтон не визнав хлопця,— сказав сер Родрик.— Зізнаюся, я навіть його не бачив ніколи.
— Мало хто бачив,— відповіла вона.— Ще два роки тому він жив з матір’ю, а потім помер юний Домерик і лишив Болтона без спадкоємця. Отоді-то він і привіз байстрюка у Страхфорт. Усі кажуть, що хлопець підступний, а слуга його жорстокіший за нього. Смердюк, ось як його обзивають. Кажуть, він ніколи не миється. Вони полюють разом, Байстрюк і цей Смердюк, і не на оленів. Я чула різні байки, в які й повірити важко, навіть коли йдеться про Болтона. А тепер, коли мій лорд-чоловік і мій любий синочок відійшли на той світ, Байстрюк жадібно позирає на мої землі.
Бран хотів би дати леді сотню вояків, щоб захистити її права, але сер Родрик лише сказав:
— Хай собі позирає, та коли наважиться на більше, обіцяю, дорого за це заплатить. Ви будете в безпеці, міледі... хоча, можливо, з часом, коли мине жалоба, ви розсудите, що варто одружитися вдруге.
— Дітей мені вже не народити, а краса моя змарніла,— відгукнулася вона зі слабкою і змученою усмішкою,— однак чоловіки так і липнуть до мене, чого навіть замолоду зі мною не було.
— Вам не подобаються ваші залицяльники? — поцікавився Лувін.
— Якщо його світлість звелить, я одружуся знову,— відповіла леді Горнвуд,— але Морс Крукохарч — брутальний п’яниця, до того ж старший за мого батька. Що ж до мого шляхетного кузена Мандерлі, ліжко мого лорда не витримає його милості, та і я замала і заслабка, щоб лягати під нього.
Бран знав, що в одному ліжку чоловіки лягають на жінок. Він подумав, що спати під лордом Мандерлі — як опинитися під конем. Сер Родрик співчутливо покивав.
— У вас з’являться й інші залицяльники, міледі. Постараємося знайти вам когось до вподоби.
— Либонь, доведеться шукати у далеких краях, сер.
Коли вона пішла, мейстер Лувін посміхнувся.
— Пане Родрику, мені здається, ви їй подобаєтеся.
Сер Родрик зніяковіло прокашлявся.
— Вона дуже засмучена,— сказав Бран.
— Засмучена й ніжна,— кивнув сер Родрик,— і, як на жінку її років, дуже навіть приваблива, при всій її скромності. Та однак — загроза для миру в королівстві твого брата.
— Вона? — приголомшено перепитав Бран.
Відповів йому мейстер Лувін.
— Оскільки немає прямого нащадка, безперечно, буде чимало претендентів на землі Горнвудів. І Толгарти, і Флінти, і Карстарки — всі мають зв’язки з домом Горнвудів по жіночій лінії, а Гловери в Пущанському Насипі тримають за годованця байстрюка лорда Гариса. Страхфорт претензій не висуває, наскільки я знаю, але землі межують, а Руз Болтон — не з тих, хто проґавить такий шанс.
Сер Родрик посмикав себе за бакенбарди.
— В такому разі її сюзерен має знайти їй гідну партію.
— А чого не можете з нею одружитися ви? — запитав Бран.— Ви ж кажете, що вона приваблива, й тоді у Бет буде мама.
Старий лицар поклав долоню Бранові на руку.
— Люб’язно з вашого боку так подумати, королевичу, але я — простий лицар, та й застарий до всього. Може, кілька років мені й удасться втримувати її землі, та щойно я помру, леді Горнвуд знов опиниться в тому самому болоті, та й майбутнє Бет може виявитися під загрозою.
— То нехай спадкоємцем буде байстрюк лорда Горнвуда,—
