Сяйво - Стівен Кінг
Нумо, в гречку завернімо,
Нумо, заново почнімо...
Звук його голосу налякав Венді ще дужче, ніж мовчання, та однаково інших варіантів не було. Вона почала сходити вниз.
28. Це була вона!Джек стояв на сходах, прислухаючись до приглушених голосінь, які доносилися крізь замкнені двері, й замішання поступово змінилося гнівом. Так нічого й не змінилося. Для Венді принаймні. Можна двадцять років не брати в рот спиртного й однаково бачити (відчувати) легкий рух ніздрів дружини, коли та намагається розрізнити, що відправляється в далекі краї на потязі Джекового подиху — джин чи віскі. Венді завжди була схильна визнавати найгірше: якби раптом вони з Денні втрапили в аварію через п’яного сліпця, у якого перед самим зіткненням стався приступ, вона відвернулася б, негласно обвинувативши Джека в отриманих Денні каліцтвах.
Обличчя дружини, яка забирає від нього Денні, — ось що постало в Джека перед очима, і йому раптом захотілося стерти написаний на цьому обличчі гнів кулаками.
Вона, чорт забирай, не має ніякого права!
Так, можливо, раніше були підстави. Він пив, він поводився жахливо. Зламати руку Денні — страшна річ! Але якщо людина змінюється на краще, чи не заслуговує вона, щоб рано чи пізно їй дали кредит під ці зміни? А якщо кредиту нема, чи не слід цій людині виправдати недовіру? Якщо батько буде постійно обвинувачувати дочку-незайману в тому, що вона трахається з усіма хлопцями-старшокласни-ками без розбору, хіба вона у висліді не стомиться від цього настільки, що на те ж і пристане? А якщо дружина тайкома — та не так уже й тайкома — продовжує вірити, що її чоловік-непитущий п’є...
Джек підвівся, повільно зійшов униз, на майданчик другого поверху, і хвилинку постояв там. Із задньої кишені він дістав хусточку, обтер губи й задумався: може, варто постукати в спальню, вимагаючи, щоб його впустили подивитися на сина? Вона не має ніякого права бути такою зарозумілою, чорт її забирай.
Добре, рано чи пізно їй доведеться вийти звідти — якщо тільки вона не вигадала для обох яку-небудь дієту, що знімає всі проблеми. Від цієї думки губ Джека торкнулася досить неприємна усмішка. Ну, нехай прийде. Прийде — у свій час.
Він зійшов на перший поверх, у вестибюлі безцільно постояв біля адміністраторської стійки й звернув праворуч. Зайшов у їдальню й зупинився на порозі. Просто в очі Джеку заблищали порожні столи під білими лляними скатертинами, які були акуратно випрані, вигладжені й закриті чистою прозорою клейонкою. Зараз кімната була порожня, однак
(Обід подадуть о восьмій. Маски знімуть опівночі. Тоді ж танці)
Джек почав пробиратися між столиків, миттю забувши, що нагорі — дружина із сином, забувши свій сон, розбитий приймач, синці. Він вів пальцем по слизькому пластику, намагаючись уявити собі ту серпневу спекотну ніч сорок п’ятого — війна виграна, попереду відкривається сповнене новизни, розмаїте майбутнє, схоже на край сновидінь. Уся під’їзна дорога обвішана яскравими, строкатими китайськими ліхтариками, з високих вікон (зараз занесених снігом) ллється золотаво-жовте світло. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах: тут — високородна принцеса, там — кавалер у ботфортах. Блискучі дотепи й блискучі коштовності. Танці. Ріки спиртного — спершу вина й шампанського, потім, можливо, чогось міцнішого. Звук голосів усе вищий, вищий — і ось із естради, де сидять музиканти, лунає веселий крик: «Маски геть! Маски геть!»
(І над усім запанувала Червона Смерть!)
Джек виявив, що стоїть на протилежному кінці їдальні, під двостулковими дверима бару «Колорадо», де в ту ніч сорок п’ятого року йшла дармова пиятика.
(Пузом до стійки. Пардон! Випивка — за рахунок закладу.)
Він пройшов у двері й далі, у глибоку тінь, що огорнула бар. Тут трапилося щось дивне. Джек уже заходив сюди раніше, а один раз — щоб звірити залишений Уллманом інвентаризаційний список, тому знав, що в барі порожньо. Але зараз при тьмяному світлі з їдальні (яка й сама освітлювалася тьмяно, оскільки вікна загороджував сніг) йому примарилося, начебто він бачить нескінченні ряди, що змовницьки підморгують через стійку — пляшки, сифони й навіть пиво, що капає із усіх трьох надраєних до блиску кранів. Так, Джек зумів навіть відчути запах пива — вологий дріжджовий аромат закваски, котрий нічим не відрізняється від того найтоншого туману, який щовечора огортав обличчя його батька, коли той повертався з роботи додому.
Джек, очі якому розширилися, пошукав на стіні вимикач. Над стійкою загорілося неяскраве, інтимне світло від трьох кілець двадцятиватних лампочок, посаджених на люстри, що імітують колеса воза.
Усе полиці були порожні. Там ще навіть не скопився пил. Пивні крани, як і хромовані трубки, що виходили від них, були сухими. Праворуч і ліворуч його оточували оббиті оксамитом кабінки з високими спинками: кожну сконструювали так, щоб створити парочці всередині максимум самоти. Далі, по інший бік червоного килима, що закривав підлогу, стояли сорок високих табуреток. Усі вони були оббиті шкірою. На кожній уціліло опукле тавро, яке колись носила корова в череді: «Г-Кружок», «Д-Бар» (дуже пасує), «Трясун В», «Ледар Б».
Джек наблизився, легенько хитнувши в зніяковінні головою: йому згадався той день на дитячому майданчику... але який сенс думати про це? І все-таки він міг заприсягтися, що бачив ці пляшки, так, як бачиш темні силуети меблів у кімнаті із запнутими шторами. Єдине, що залишилося, — запах пива, але Джек знав: цей запах в'їдається в усе дерев'яне в будь-якому барі на світі, і жоден з винайдених очисників не в змозі його викорінити. Але тут запах здавався різким... мало не свіжим.
Сівши на табуретку, він обперся ліктями на оббитий м’якою шкірою край стійки. По ліву руку виявилася вазочка для арахісу — зараз, зрозуміло, порожня. Перший раз за дев'ятнадцять місяців Джек зайшов у бар, і — його звичайне везіння! — той виявився порожній, проклятий. Однаково на нього потужною болісною хвилею накотила туга за колишніми часами, а жагуче фізіологічне бажання випити поширилося від живота Джека до гортані, рота й носа. Йому здавалося, що по дорозі воно змушує живі тканини стискатися, зсихатися й вимагати чого-небудь вологого, холодного... і побільше.
Із дикою, божевільною надією Джек ще раз глянув на полиці, але ті були як й далі порожні. Він ображено й зніяковіло посміхнувся. Пальці, що повільно стиснулися в кулаки, залишили на оббитою шкірою стійці бару малюсінькі подряпини.
— Привіт, Ллойде,
