Сяйво - Стівен Кінг

Ллойд підтвердив. Ллойд поцікавився, що Джек буде пити.

— Слово честі, я радий, що ти запитав, — сказав Джек. — Правда, радий. Виявляється, у мене в гаманці — дві двадцятки й дві десятки, і я вже почав було боятися, що вони залишаться там до наступного квітня. Тут же поблизу жодного «Сім-Одинадцять», можеш собі уявити? А ж бо думав, ці генделики завелися вже й на місяці, хай їм грець.

Ллойд висловив співчуття.

— Ось що, — мовив Джек. — Налий-но мені двадцять мартіні. Саме двадцять. По одному за кожен місяць, який я був у зав'язці, і стаканчик для кайфу. Можеш це зробити, га? Ти не надто зайнятий?

Ллойд сказав, що зовсім не зайнятий.

— Молодчина. Вишикуєш цих марсіян уздовж стійки, а я всіх прикінчу по черзі. Так має бути, Ллойде, друже мій.

Ллойд повернувся до нього спиною, щоб зайнятися роботою. Джек поліз у кишеню по гаманець і замість грошей дістав флакон екседрину. Гаманець залишився на столі в спальні, а його дружина, що влізе й під шкіру, виперла Джека за двері. Непогано, Венді. Сука клята.

— Здається, я трохи злегковажив, — повідомив Джек. — До речі, як там мій кредит у вашій точці?

Ллойд відповів, що з кредитом усе гаразд.

— Чудово. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Інші завжди тобі й у підметки не годилися. Щоб я скис, від Барра до Портлен-да, штат Мен, ти — найкращий власник генделика. Ба навіть до Портленда, штат Оре/он.

За такі слова Ллойд висловив подяку

Збивши кришечку із флакона з екседрином, Джек витрусив кілька таблеток і закинув у рот. Рот заповнився знайомим кислуватим смаком.

Раптом у Джека виникло відчуття, що за ним хтось спостерігає — із цікавістю й деяким презирством. У нього за спиною не залишилося жодної порожньої кабінки — у них сиділи сивуваті вишукані чоловіки з гарними молодими дівицями, всі — у маскарадних костюмах. Вони з холодними веселощами спостерігали за цим сумним вправлянням у мистецтві драми.

Джек крутнувся на табуретці.

Кабінки обабіч дверей бару були порожні. Ліворуч від Джека ряд кабінок, обгинаючи підкову стійки, під кутом повертав до ширшої стіни. М'які шкіряні спинки й сидіння. Виблискуючі темні столики «Форміка», на кожному — попільниця, у кожній попільниці — коробка сірників, на кожній коробці в золотому листочку видрукувано: «Бар “Колорадо”».

Він повернувся назад, із гримасою проковтнувши рештки розчиненого екседрину.

— Ллойде, ти просто диво, — сказав Джек. — Уже все готово! Твоя моторність поступається лише одухотвореній красі твоїх неаполітанських очей. Салют.

Джек задумливо розглядав двадцять уявних порцій. Келихи з мартіні, що поблискують вологими краплями. У кожному — соломинка, уткнута в пухку зелену оливку. У повітрі просто-таки висів запах джину.

— Зав’язка... — сказав Джек. — Чи був ти коли-небудь знайомий із джентльменом, що раптом раз — і зав’язав?

Ллойд дозволив собі завважити, що час від часу такі джентльмени зустрічаються.

— А випадало тобі відновлювати знайомство з такою людиною після того, як вона розв’яже?

Слово честі, Ллойд не зміг пригадати.

— Отже, з тобою такого не бувало, — мовив Джек. Обхопивши долонею перший келих, він підніс кулак до розкритого рота й підняв догори. Зробивши ковток, Джек викинув уявну склянку через плече. Знову з’явилися люди, щойно з маскараду; вони розглядали його, тайкома посміюючись. Він відчував їхню присутність. Якби за стійкою бару замість клятих порожніх полиць було дзеркало, Джек міг би їх побачити. Добре, витріщайтеся. Хай вам грець. Витріщайтеся всі, хто хоче.

— Ні, не бувало, — сказав він Ллойду. — Мало хто розв'язує цю легендарну Зав'язку, але розповіді тих, хто виявився здатний на це й повернувся, жахають. Коли зав'яжеш, здається, що чистіше й світліше бути не може — немов пливеш на візку за десять футів над землею, над стічними канавами, де валяються всі п'яниці зі своїми коричневими пакетами, у яких захований «Буревісник» або «Бурбон татуся Флеша “Трісни голова''». Ти покинув усіх, хто кидає на тебе мерзенні погляди й велить або виправлятися, або забиратися в інше місце. З канави здається, що краще від цього візка ти в житті не бачив, Ллойде, хлопчику мій. Усе обвішане прапорцями, а попереду — духовий оркестр і по три мажоретки з кожного боку — вони розмахують жезлами, аж трусики блищать. Чоловіче, справу зроблено — тобі приспічило потрапити туди, подалі від алкашні, яка шастає по смітниках за бичками — усього півдюйма від фільтра! — і смокче з бляшанок гидоту, щоб знову закайфувати.

Джек спорожнив ще два уявні келихи й перекинув їх через плече. Він просто-таки чув, як вони вщент розлетілися на підлозі. І чорт його забирай, якщо він не почав відчувати, що завівся. Це все екседрин.

— Ось ти й залізаєш до того візка, — сказав він Ллойду, — і який же ти радий! Господи, я клянуся в цьому. Візок — найбільший і найкрасивіший на параді, на вулицях повно народу, всі вишикувались уздовж бруківки, аплодують, підбадьорюють, махають, і все — на твою честь. Тільки алкашам, що лежать у канавах, начхати на це. Ти дружив з ними, але це залишилося позаду.

Піднісши до рота порожній кулак, Джек влив у себе ще порцію — чотири проскочило, шістнадцять залишилося. Добре пішло. Він ледь похитнувся на табуретці. Нехай витріщаються, якщо їм так подобається. Знімайте, хлопці, залишиться фотка на пам’ять.

— Потім, Ллойде, хлопчику мій, починаєш дещо розуміти. Чого не видно з канави. Наприклад, дно твого візка — просто прямі соснові дошки, такі свіжі, що ще тече смола, й варто зняти черевики, як наберешся скалок. А ще — сидіти нема де, крім довгих лавочок без подушок і з високими спинками, і лавочки ці насправді церковні, а через кожні п’ять футів або близько того розкладені збірники псалмів. І сидять у візку на цих лавах, виявляється, самі лише плоскогруді «ель бірдос» у довгих сукнях з маленькими мереживними комірцями, і волосся в них стягнуте на потилиці в пучок так туго, що просто чуєш, як вони пищать. Обличчя у всіх пласкі, бліді, осяянні, й усі вони співають: «Стрінемось біля ріки, біля прекрасноїрііііки», а перед ними грає на органі смердюча світловолоса сука й велить