Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

Віолетта посміхнулася.

— Бачиш, Рейчел? Навіщо мені ті старі, непотрібні радники? Хіба вони досягли б того, чого досягла я? Ти бачиш, я не така, як ті слабаки, які кидають почате, не доводячи до кінця. Я завжди домагаюся успіху. Ось це і значить бути королевою. Я отримала назад свою шкатулку Одена. Я повернула тебе, — вона знову помахала крейдою. — І я дістану в свої руки Річарда, щоб особисто покарати його.

Сікс зітхнула.

— Отже, щаслива зустріч закінчена. У тебе є все, про що ти просила. Мені треба поговорити з Самуелем про його наступне завдання. А тобі слід було б повернутися до твого уроку «малювання».

Віолетта змовницьки посміхнулася.

— Так, мій урок, — вона блиснула очима на Рейчел. — Там, у замку, твого повернення очікує залізна скриня. А потім подумаємо, як тебе покарати.

Сікс вклонилася.

— Я прямую, моя королева.

Віолетта клацнула пальцями відпускаючи її. Сікс схопила Самуеля за руку і потягла геть. Він насилу зберігав рівновагу, щоб не впасти, переступаючи або обходячи камені. Сікс немов ковзала в тьмяному світлі, не відчуваючи ніяких утруднень.

— Підійди до мене, — сказала Віолетта удавано веселим тоном, який змусив завмерти кров у жилах Рейчел. — Ти можеш подивитися, як я малюю.

Поки Віолетта брала факел, Рейчел встала на ватяних ногах, а потім попленталася слідом за своєю королевою. Мерехтливе полум'я освітлювало стіни, суцільно вкриті незліченними малюнками. Скільки ж страшного можна створити з людьми. На стінах не було вільного місця — все було покрито зображеннями моторошних, холодячих душу сцен.

Рейчел сильно сумувала за Чейзом, за його розрадою, його усмішкою, коли вона добре виконувала урок, за його підбадьорюючу руку на її плечі. Вона так його любила. А Самуель вбив його, знищив всі її надії і мрії. Слідуючи за Віолеттою, дівчинка відчувала безнадійний відчай, все більше заглиблюючись в безумство і темряву.

Ніккі помітила Річарда здалеку — він стояв на валу біля основи башти між зубцями зовнішньої стіни і пильно дивився вниз на пустуюче місто. Сутінки приглушили кольори вмираючого дня, пофарбувавши в сірий колір по-літньому зелені поля. Кара стояла поблизу, тиха, але насторожена.

Ніккі досить добре знала Річарда. Вона помітила, як напружене його тіло, а роблено-спокійна поза Кари в точності відображає стан Річарда. Ніккі придушила занепокоєння, що піднімалося десь глибоко всередині.

У височині безладно громадилися синяво-сірі хмари, які час від часу сердито плювалися великими краплями дощу. Над гірськими перевалами, передрікаючи бурю до ночі, гуркотів далекий грім. Незважаючи на кипіння темних хмар, повітря було дивно нерухомим. Денне тепло раптово зникло, немов його злякала гроза, готова вибухнути кожну хвилину. Ніккі зупинилася, поклала руку на зубчасту стіну і глибоко вдихнула вологе повітря.

— Рікка передала, що ти хотів мене бачити. Вона говорила, це терміново.

Річард і сам нагадував зароджувану бурю.

— Я повинен виїхати. Негайно.

Чомусь Ніккі чекала саме цих слів. Вона подивилася повз Річарда, на Кару, але Морд-Сіт залишалася безпристрасною. Річард роздумував кілька днів. Він хотів побути на самоті, щоб обміркувати все, що дізнався від Джебр і Шоти. Зедд порадив Ніккі залишити Річарда в спокої, дати йому можливість спокійно все зважити. Ніккі не потребувала подібних порад; вона й сама, як ніхто інший, розуміла його похмурий настрій.

— Я йду з тобою, — сказала вона, даючи зрозуміти, що будь-які заперечення виключаються.

Він неуважно кивнув.

— Добре, якщо ти будеш поруч. Особливо в цьому випадку.

Ніккі з полегшенням відчула, що сперечатися з ним не доведеться; але від останньої фрази, сказаної ним, знову затягнувся вузол занепокоєння. Відчуття небезпеки немов висіло в повітрі. Зараз її робота полягатиме в тому, щоб захистити Річарда — незалежно від його намірів. І він буде в безпеці! Наскільки це залежить від неї.

— І Кара теж піде.

Він завмер, пильно дивлячись у далечінь.

— Так, звичайно.

Він дивився на південь.

— Тепер, коли Том і Фрідріх повернулися, Том наполягатиме, що відправиться з нами. Його таланти нам знадобляться.

Том був членом елітного загону захисників лорда Рала. Незважаючи на дружелюбну зовнішність, у всьому, що стосувалося його служби, хлопець був більш ніж зразковий. Люди, подібні йому, не досягали положення довірених захисників лорда Рала лише за допомогою милої посмішки. Як істинний д'харіанець, Том палко бажав служити лорду Ралу і захищати його.

— Він не зможе, — вимовив Річард. — Ми вирушимо в Сильфіді. А цей шлях відкритий лише для тебе, Кари й мене.

Ніккі сковтнула, обдумуючи майбутню поїздку.

— І куди ж ми прямуємо?

Нарешті Річард повернувся до неї. Він пильно подивився їй вочі, немов бажаючи заглянути прямо в душу.

— Я все зрозумів, — сказав він.

— Що зрозумів?

— Зрозумів, що я повинен робити.

Ніккі відчула, як пальці поколює від смутного страху. В його сірих очах була така рішучість, що у неї ослабли коліна.

— І що ж ти зрозумів? Що ти повинен зробити, Річард?

На мить він зам'явся.

— Я вже дякував тобі за те, що ти зупинила Шоту? Ти дуже допомогла, коли вона торкнулася мене.

Різка зміна теми не збентежила Ніккі — вона вже звикла до цієї манери Річарда вести розмову. Ця властивість особливо виявлялося, коли він сильно хвилювався. А зараз він був більш ніж схвильований. Здавалося, він намагається одночасно обміркувати неймовірну безліч різних речей. Думки в його голові немов злилися в єдиний безладний вихор.

— Дякував, Річард. Приблизно, разів сто.

Він злегка схилив голову.

— Спасибі.

Його голос знову став відсутнім, далеким… Річард немов знову занурився в темну глибину якоїсь внутрішньої проблеми, від вирішення якої залежало все їх майбутнє.