Каравал - Стефані Гарбер
Та коли Скарлет звела погляд на Джуліана, то зрозуміла, що він їй не байдужий. Згадала, чому закохалася в нього. І справа не лише у його неземній вроді чи усмішці, від якої по животу розливалось тепло. Суть у його підтримці та його готовності пожертвувати життям заради неї. Можливо, вона знала його не так добре, як їй того хотілось, проте не було жодних сумнівів, вона кохає його. І справді зараз найбільш підходяща мить піти й більше ніколи його не бачити, однак вона й так забагато часу витратила на страх ризикнути, цей страх поширювався на все, що любе було її серцю.
У відповідь на запитання Скарлет звела руку й повільно провела пальцями по його щоці. Вони тремтіли, торкаючись його шкіри, досліджуючи шрам від краєчка вуст до куточка повіки.
— Пробачаю, — прошепотіла Скарлет.
Джуліан на мить заплющив очі, торкнувши темними віями її пальці.
— Цього разу я справді обіцяю більше тебе не обманювати.
— Але хіба у вас нема правил щодо стосунків з учасниками гри? — запитала Скарлет.
— Начхати на правила, — Джуліан нахилився ближче і провів холодним пальцем по її ключиці, а вільною рукою оповив її шию. Серце Скарлет забилось затріпотіло від передчуття нового поцілунку: такого п’янкого і такого сміливого...
Скарлет не знала, хто кого поцілував першим. Їх губи ледь торкались, а потім м’які Джуліанові вуста злилися з її вустами. Смак нагадував мить, коли ніч народжує день, де кінець переростає у початок.
Джуліан цілував її так, ніби ніколи досі не торкався її вуст, скріплюючи печаткою обіцянку. Він пригортав її міцно до своїх грудей, занурюючи довгі пальці у стрічки на сукні.
Скарлет провела рукою по його шовковистому волоссю. У ньому було ще стільки загадкового та невідомого, як під час їхньої першої зустрічі, однак цієї миті це не мало значення. Вона була не проти, щоб її історія просто зараз і завершилась, сплетінням губ і кольорових стрічок.
Епілог
ікаві зорі, спостерігаючи за Скарлет та Джуліаном, навіть трішки наблизилися до землі у сподіванні розгледіти поцілунок, такий само чарівний, як і магія Каравалу. Донателла танцювала під шатром всевидячих дерев і дуже сподівалась знайти собі партнера для поцілунків.Вона кружляла то з одним, то з іншим кавалером, ледь торкаючись черевичками землі. Здавалося, шампанське, що його вона пила без ліку, містило в собі часточки зоряного пилу, від якого її тіло не торкалося землі. Телла була впевнена, що вранці пошкодує про кількість випитого, але їй так подобалось це відчуття польоту. Після всього, що довелось пережити, вона конче потребувала забуття.
Телла їла цукерки з лікером й осушувала кришталеві фужери колючого напою, аж поки голова не пішла обертом. Вона майже впала в обійми нового партнера, котрий притиснув її до себе набагато ближче за решту. Руки його сміливо обвились довкола її стану, й на дівчину накотилась нова хвиля задоволення. Теллі подобалась впевненість, з якою він її торкався. Поки незнайомець відтягував її подалі від натовпу, вона уявляла, що далі робитимуть його сміливі руки. Можливо, він допоможе розвіяти її страхи, про які вона так і не наважилася сказати сестрі.
Телла захилила голову і зареготала. Раптом усе стемніло. Він не був схожим на жодного актора Каравалу. Коли партнер нахилився ближче, Телла угледіла лише примарну самовдоволену посмішку. Тим часом руки сповзали вниз. Вона вхопила повітря, коли його пальці занурилися у складки сукні, торкаючись її стегон. Аж раптом він...
Зник.
Усе сталося так швидко, що Телла аж відскочила.
Якусь мить чоловік обіймає її, притискаючи так близько, ніби хоче поцілувати. А наступної миті зникає. Він рухався надзвичайно швидко. Якби ж Телла випила не так багато. Не встигла вона ступити і двох кроків, як він розтанув у натовпі, лишивши її змерзлу на самоті. Вона відчула важкість у кишені.
Холодок обдав оголені плечі Телли. Хоча голова у неї й справді йшла обертом, але вона чітко пам’ятала — річ, що обтяжувала її спідницю, з’явилася саме зараз. На мить її навіть потішила думка, що це нова загадка. Можливо, її незнайомець сподівався, що вона піде слідом до його кімнати, де вони цілуватимуться донесхочу. Та коли б йому від неї потрібно було саме це, то він не зник би так швидко.
«Здається, ще один келих шампанського мені не завадить», — буркнула Телла собі під ніс. Вона й гадки не мала, що то за річ у її кишені. Знала, що вона була загорнута у папір. І щось всередині підказувало їй, що річ ця призначалась виключно для неї.
Музика з вечірки потроху вщухала. Телла підійшла до усамітненого дерева, обвішаного свічками, що мерехтіли біло-блакитними вогниками.
Вона дістала згорток, який вміщувався у долоні. Хтось намотав записку довкола товстої монети. Телла жодного разу не бачила подібних грошей. Монетку вона знову засунула в кишеню і розгорнула записку.
На ній було написано акуратним почерком:
Подяка
Дякую Тобі, Боже, що вірив, коли я зневірилась, за Твою любов, за кожне чудо, завдяки якому ця книжка з’явилася на світ.
Коли я почала писати, то й гадки не мала, якою ж тривалою та складною стане ця подорож, перш ніж справа дійде до публікації. «Каравал» — не перший написаний мною роман, не другий, не третій, не четвертий і навіть не п’ятий. Перш ніж завершити книжку, я наштовхнулась на усі можливі перепони, щоб опустити руки. Та на щастя, завдяки неабиякому внеску кожного, про кого зараз напишу, цьому не судилось статись.
Особлива подяка моїм батькам за їхню допомогу та підтримку, за те, що прихистили мене у себе, поки я писала. І величезне спасибі вам за віру у всі ті ненадруковані книжки, які передували цій. Мамо й тату, як же я вас люблю!
Дякую моєму неймовірному, чудовому, казковому й безстрашному агентові, Дженні Бент за влучну пораду і кропітку працю, щоби привести цей твір до пуття й за те, що знайшла так багато прекрасних видавництв. Я стільки всього навчилась у тебе, ти подарувала мені море радості.
Висловлюю свою вдячність Сарі Доттс Барлі за те, що ви не боїтеся перешкод. Дякую вам за те, що ви такий чудовий редактор. Працювати з вами — саме задоволення!
Дякую Емі Ейнгорн та Бобу Міллеру, моїм прекрасним видавцям. Для мене є справжньою честю, що «Каравал»
