Каравал - Стефані Гарбер

— Легенда був моїм кумиром, — почав Джуліан. — Мені було стільки ж років, коли ти почала надсилати йому листи. Він був моїм ідеалом. А коли підріс, то прагнув бути Легендою. Згодом я став артистом. Мені було байдуже, що обманом я завдаю людям болю. Усе, чого прагнув — вразити його. А потім з’явилась Роза, — від того, як він вимовив це ім’я, у Скарлет стиснулось у грудях. Знала, що Роза не вигадка, однак вона була певна, що її спокусив Легенда.

— Ти виконував тоді роль Легенди?

— Ні, — швидко відповів Джуліан. — Я навіть ніколи й не бачив її. Та я казав тобі правду, що світ перевернувся мені, коли вона загинула. Я зрозумів, що Каравал вже не та гра, що раніше. Це не невинна пригода, що робить людей трішки мудрішими. Легенда з роками змінився, і не у кращий бік. З ним лишається частина ролі, котру він грає. А мерзотника він грав занадто довго, і врешті-решт став ним насправді. Зрештою, кілька місяців потому я вирішив залишити Каравал, проте Легенда переконав мене зостатись й дати йому ще один шанс.

— То ти його бачив? — поцікавилась Скарлет.

Джуліан відкрив рота, ніби хотів відповісти, але не зміг видобути й слова, тож підтвердив це лише очима.

— Пам’ятаєш, що ти питала мене про Легенду?

— Чи ти його родич?

Джуліан кивнув, проте нічого не додав. Сяюче листя верби тихенько шелестіло, поки він тихенько вів далі.

— Легенда надіслав мені листа з проханням зіграти в останню гру. Запевняв, що це його спроба спокутати провину. Мені хотілось йому вірити, — перш ніж продовжити, Джуліан зробив глибокий вдих. — Я мав лише переправити тебе з Теллою на острів. Проте щоразу, коли намагався від тебе піти, не міг цього зробити. Ти виявилась інакшою, ніж я гадав. Зазвичай більшість людей турбують лише їх власні втіхи. Але ти так побивалась за сестру. Ти була схожа на мене. Ти відчувала теж, що я завжди відчував до свого брата.

Джуліанові карі очі зустрілися з очима Скарлет, і її осяяло.

— Легенда твій брат?

— Я знав, що ти здогадаєшся, — вуста Джуліана вигнулись у іронічну посмішку.

— Але...— Скарлет затнулась, намагаючись швидко скласти все докупи.

Це пояснювало, чому йому важко було покинути гру. Скарлет знала, як важно відвернутися від рідної душі, навіть коли вона завдає тобі болю. Та й інші актори ставились до Джуліана з особливою увагою.

Після того, як Скарлет довідалась, що Каспар лише вдавав з себе Легенду, а Джуліан живий, їй знову спало на думку, що він і є магістр Каравалу. Та можливо, вона так подумала, бо магістр і Джуліан були тісно пов’язані один з одним.

— Але як це можливо? Ти ж такий молодий.

— Допоки я артист Легенди, я не старію, — пояснив Джуліан. — Але я був готовий старішати, коли вирішив піти.

— Тоді чому ти прийняв рішення залишитись і зіграти цю роль?

Джуліан боязко поглянув на Скарлет, так ніби тепер вона мала достатньо влади, щоб розбити йому серце.

— Я залишився, бо раптом виявив, що мені не байдуже до тебе. Легенда рідко грає чесно, тому я намагався тобі допомогти. Але я знав, що розіб’ю тобі серце, якщо ми зблизимось, адже ти зрештою знатимеш усю правду. Тому спочатку я робив усе, щоб ти мене ненавиділа. Але з кожним разом ставало дедалі важче тебе відштовхувати. Мені боліло щоразу, коли я брехав тобі. Гра зазвичай пробуджує найгірші риси у більшості людей, проте з тобою усе було інакше. Дивлячись на тебе, моя віра у те, що Каравал може знову стати колишнім, ожила. Так само, як і віра, що брат зміниться на краще.

Джуліанів голос тремтів від надміру емоцій:

— Знаю, що образив тебе, але дай мені ще один шанс, — він поривався простягнути до неї руку, торкнутися її. Скарлет і сама цього хотіла, та спершу вона мусила все обміркувати. Якби Джуліан був Легендою, його було б простіше ненавидіти через усі муки, які їй довелося пережити. Але Легенда був його братом, і серце Скарлет краялося.

Перш ніж він встиг простягнути до неї руку, вона відхилилась.

Джуліанові губи смикнулися. Йому було боляче і щоби приховати почуття, він підніс руку до обличчя і потер підборіддя. Він ретельно поголив обличчя й виглядав навіть молодшим, ніж під час гри, от тільки...

Скарлет завмерла.

Вона не помічала, що на його щоці й досі лишилася рана, що її завдав губернатор. Товстий і нерівний шрам, котрий простягався від щелепи до куточка ока. Скарлет гадала, що раз він ожив, шрам зникне. І від тієї жахливої ночі й гадки не лишиться.

Джуліан спіймав її уважний погляд і сказав:

— Я не можу померти під час гри, однак завдані рани чи пошкодження під час Каравалу лишають шрами.

— Я не знала, — пробурмотіла Скарлет.

— Вона боялась зустрічі з Джуліаном через страх, що гра для нього була лише розвагою. Та, мабуть, Телла мала рацію, коли казала, що у всьому є доля правди.

— Мені страшенно шкода, що батько таке зробив з тобою.

— Я знав, на що йду, — відповів Джуліан. — Не вибачайся. Тільки якщо не через це ти намагаєшся мене уникати.

Скарлет знову поглянула на шрам. Для неї Джуліан завжди був красивим, однак цей рубець лишень додавав йому вроди. Ця смуга від ножа нагадувала їй про його хоробрість і самопожертву, про досі незвідані почуття, що їх вона пізнала саме завдяки Джуліанові. Можливо, він був не тією людиною, яку вона знала під час гри, однак більше він не був для неї незнайомцем. Він усе це зробив, щоб допомогти братові. То хіба ж вона могла йому за щось дорікати?

— А знаєш, мені здається, що цей шрам — найкрасивіший на світі.

— Тобто ти мені пробачаєш? — округлив очі Джуліан.

Скарлет зволікала з відповіддю. Вона має шанс піти.

Телла ж казала, що після святкування вони можуть податися куди заманеться, і тоді вони забудуть Каравал, як страшний сон. Скарлет та Телла могли розпочати нове життя на іншому острові чи навіть на одному з континентів. Раніше Скарлет боялась, що не зможе про себе подбати, та тепер вона готова до