Каравал - Стефані Гарбер

Джуліан стояв навпроти під аркою з зеленого листя та золотих стрічок і попивав із довгастого келиха медовий напій. Живий-живісінький, він теревенив з брюнеткою з сяючим волоссям, занадто вродливою, аби Скарлет заспокоїлась. А потім брюнетка щось йому сказала й моряк залився дзвінким сміхом. Серце Скарлет мало не зупинилося.

Вона помилилась.

— Здається, ви знову потребуєте моєї допомоги, — поміж Теллою і Скарлет з’явилася Айко. Під час Каравалу вона вбиралася у все блискуче і барвисте, однак нині на ній була темна й стримана сукня з турнюром. Темно-синя чи чорна, Скарлет не могла напевне визначити, довга до п’ят з довгими рукавами та високим комірцем.

— Я змерзла, — пояснила вона. — Вам також, здається, не надто затишно. Але щось мені підказує, що температура тут ні до чого, — Айко не зводила очей з брюнетки, котра вхопилася за руку Джуліана.

— То Анжеліка. Може, пам’ятаєте, її з крамниці суконь? Вона обожнює фліртувати з зайнятими чоловіками, — Айко багатозначно поглянула на Скарлет.

— Тобто, ви намагаєтеся мене переконати підійти до нього і поговорити?

— Це ти сказала, не ми, — втрутилася Телла.

Айко згідливо закивала.

— Ой! — вигукнула Телла.

Скарлет й собі поглянула у бік, куди сестра спрямувала погляд й угледіла Данте. Він щойно завітав на вечірку. І досі у чорному, обидві руки на місці, і попід кожну він тримав дівчину.

— Данте, рада бачити тебе! Впевнена, Айко також, — Телла підбігла до Данте. Не мовивши ні слова, Айко побігла слідом, лишивши Скарлет на самоті.

Скарлет глибоко дихала, намагаючись заспокоїтися. Та з кожним кроком серце її калатало дедалі швидше. Тоненькі золотисті черевички намокли від роси. Джуліан і досі не помічав її. Їй було страшно подумати, що прочитає на його обличчі першої миті: усмішку — щиру чи вимушену? Чи ж він продовжить розмову з Анжелікою, щоб показати їй, що все пережите ними нічого для нього не означає.

Скарлет ступила ще кілька кроків і заклякла. Не здатна була рухатися. Чула, як оксамитовим голосом він мовив до Анжеліки:

— Гадаю, саме туди ми й вирушимо наступного разу.

— І вся гра знову закрутиться довкола тебе?

Джуліан по-вовчому вишкірився.

Анжеліка облизала губи.

Скарлет хотіла розчинитися в пітьмі, згаснути, як зірка.

А потім він її побачив.

Він урвав розмову, поставив келих і попрямував до неї. Листя над Скарлет тремтіло й осипалось згори зеленим і золотистим пилком. Він ішов, і в його кроках вона відчувала то вперту впевненість, то хлопчачу нерішучість.

То був її Джуліан. Хоча як він може бути її, коли вона нічого не знає про нього справжнього?

— Привіт, — промовила Скарлет самими губами. Якусь мить вони так собі і стояли під кронами деревами, які завмерли, як і її серце.

— Отже, в тебе інше ім’я? — нарешті запитала вона. — Не Каспар часом?

— На щастя, ні. Моє ім’я не Каспар, — Скарлет навіть не усміхнулась на його слова, тож він додав. — Якщо змінюватимемо імена, то виникне ще більше плутанини. Ім’я змінюють тільки ті артисти, котрі грають Легенду.

— Отже, тебе і справді звати Джуліаном?

— Джуліан Бернадро Марреро Сантос, — куточки його губ смикнулись в глумливій посмішці. Але це була інша посмішка, досі незнайома їй. Ще одне нагадування, що перед нею не той юнок, котрого вона знала. Барви глибокого яскраво-червоного кохання, котрі сповнювали Скарлет упродовж гри, змішувались з насиченим темно-синім, і все поволі набувало бузкової барви.

— Я почуваюсь так, наче переді мною стоїть незнайомець, — сказала Скарлет.

— Ти робиш мені боляче, Скарлет, — в його словах вже не вчувалося й натяку на жарт. Однак вона зауважила, що Джуліан називає її Скарлет, а не ягідкою. Це звертання, вочевидь, також було частиною гри. Та й значення воно не мало. Та не почувши його, вона знову собі нагадала ким він був, а точніше, ким не був.

— Не думаю, що я здатна на таке, — і вона розвернулася, щоби піти.

— Скарлет, зачекай, — Джуліан схопив її руку, повернувши обличчям до себе. Здаля можна було подумати, що вони одна з численних танцюючих пар, якби ж не розчарування на його обличчі та біль на її.

— Чому ти називаєш мене Скарлет?

— Хіба це не твоє ім’я?

— Так, але раніше ти мене так ніколи не називав.

— Раніше я багато чого не робив, — м’яз на його щоці смикнувся. — По завершенні гри я не веду бесід з її учасниками.

— Тобто я маю піти? — запитала Скарлет.

— Ні. Мені здається, це очевидно, — насилу вичавив Джуліан. — Понад усе я хочу, лиш щоби ти не дивилася на мене, як на незнайомця.

— Але ти і є незнайомець, вона бачила, що Джуліана прикро вражали її слова, однак не могла зупинитися: — Ти ж не можеш заперечувати, що знаєш чи не все про мене, а я ж про тебе справжнього нічого не знаю.

— Тобі це лише здається, — йому боляче давалося кожне слово. — Та не всі мої слова були неправдою.

— Ти майже завжди брехав мені. Ти...

Джуліан торкнувся пальцем уст Скарлет.

— Будь ласка, дозволь мені договорити. Не все було обманом. Актори Каравалу завжди відкривають частину себе. Данте й досі вважає себе найвродливішим з-поміж усіх. Айко непередбачувана, але завжди охоче допомагає. Ти можеш вважати, що не знаєш мене, та насправді знаєш. Усе, що я розповідав тобі про свою сім’ю, про її пристрасть до гри — це правда, — Джуліан обвів рукою всіх присутніх. — Це моя сім’я впродовж майже всього життя.

У ньому перепліталась гордість та інша емоція, котру Скарлет ніяк не могла розгадати. Раптом вона пригадала одне ім’я з бабусиних історій — Сантос.

— Ти родич Легенди?

Замість відповіді Джуліан поглянув спершу на присутніх артистів, а потім перевів погляд на неї і простягнув руку:

— Ходімо зі мною!

Скарлет і досі пам’ятала, як цілувала його пальці й досі пам’ятала, які вони на смак. Від цієї згадки її голі плечі охопив трепіт. Він попередив її остерігатись його таємниць, і тепер Скарлет розуміла чому.

Руки вона не подала, але таки пішла слідом. Черевички її потопали у рожевих пелюстках, поки