Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
«Ні, — озвався внутрішній голос. — До тієї миті, коли він узяв у руки справжній артефакт, а той не залишив опіків на шкірі».
Дівчина склала лист навпіл і сховала до сумки, де носила кинджал. Вона притулилась у вітальні під стіною і спостерігала за тим, як апельсинове сонце повільно викочується вгору над кирпатими дахами й древніми шпилями. Серце стрибало, ніби після довгого забігу. Чаклунка вирішила, що треба дочитати всі листи, перш ніж озвучувати братам Богумінам теорію про те, що вони — рідні. Обидва — повноправні спадкоємці Вартових.
Проте щось ізсередини смикало і благало забути про цю інформацію. Це щось хотіло, аби Златан був єдиним спадкоємцем, єдиним магом, який може розділити з нею вагу майбутньої ролі. Утім, Варта знала, що жодна сила не змусить її тримати це в таємниці.
***
— Маріан порадив мені остерігатися кровопивць. У їхньої братії дуже добре розвинуто вміння й бажання мститися, — повідомив Златан після дзвінка румунського судді. — А я ж зняв скальп із їхнього могутнього «принца».
— Що ж, тоді до замку Дракули ми найближчим часом не поїдемо, — відповіла Варта, поглинута приготуванням ранкової кави. — Але хіба Маріан не згадував, що сила цього принца перевищувала вміння середньостатистичних тіньових? А ти самотужки зміг дати йому відсіч.
— Ремарка: принц зіткнувся зі мною сам на сам. Ремарка номер два: він вважав, що я конаю від рани, і не очікував зустріти Вартового. Останню сотню років у Конгломераті не було тих, хто вмів здирати тіні. Певен, кровопивці чудово знали про це і користувалися широкими можливостями на повну.
— Можливо, все вляжеться, і ми з ними ніколи більше не зустрінемось. Адже ті панове вельми бояться магії, а ми двоє для них узагалі — страшний сон, — кинула Варта, щиро сподіваючись, що буде саме так. — До речі, посилка від Дикорослої прибула — я зганяю на пошту й нагадаю Карафці про обіцянку знайти артефакт.
— Гаразд. Тоді зазирну в міський архів після конгломератного збіговиська. Пошукаю Доротею, — Златан клацнув пальцями і ривком просунув руку до пройми жилетки. — Не можу дочекатися, щоби дізнатись, як там угорський суддя, — усмішка мага на мить блиснула вищиром. — Бувай, нехороша моя.
На щастя, послання Меделіни Богумінової до своєї покійної подруги ставали коротшими й коротшими, мовби її підганяв час. Або потреба писати покійниці втрачала сенс. Чаклунка побіжно розповіла про те, що Амброж народився здоровим і сильним. Що вона вирішила назвати його таки «Амброзом», бо зважила на мелодійність звучання і на протилежність цього імені «золотому» Златанові. Що вона дуже рада.
У наступному листі Меделіна розповіла, як проходила обстеження — лікарі підтвердили діагноз.
«Раніше не було підозр, люба Доротеє, бо раніше й цієї повільної — чи то пак надто швидкої смерті не було в моєму тілі. Та я тішуся невимовно. Бо слова відьом виявилися правдою: Амброжекові не загрожуватиме прокляття! Він виросте і, на відміну від Златана, матиме спокійне, хороше життя. Відьми казали, що тільки-но їхній чар спрацює, прокляття вийде з його тіла — і ввійде в моє найбільш смертоносною силою. І сталося! Сталося! Лікарі кажуть про кілька місяців, щонайбільше півроку. Та жодна сила не змусить мене лежати на осоружному ліжку, обтицяною крапельницями, і вмирати там під співчутливими поглядами. Я своє зробила, Доротеє. Залишилося сховати артефакт. Тут я знаю, що найпевніше вдіяти. Та мої слова до тебе теж треба сховати. Я хочу, аби вона жила — ця історія, правда, якої не знатиме ніхто. Закляття запечатує мої вуста, а відьми, відьми, Доротеє, не люблять, щоби хтось озвучував їхні таємниці. Тож хай вони мої слова й бережуть. Ніколи ж не знаєш, куди заведе поворот Колеса Долі...»
***
Дорогою до пошти Варта вкотре прокручувала в голові прочитане. Обставини самогубства Меделіни відкрилися раптом із зовсім іншого боку. Про артефакт вона нічого більше не написала, але дівчина відчувала, що здобула в цих листах щось значно важливіше для Златана — і для Амброза.
— Послухай, Карафко, чи є якийсь спосіб, щоби зняти прокляття з дитини й передати його матері? — спитала чаклунка, коли відьма зателефонувала щодо ритуалу.
— А ти що вже задумала? — з підозрою спитала відьма. — Ну, на прокляттях я не знаюся, на трутах лишень. Та думаю, що таке можна здійснити. Коли хто готовий узяти на себе вагу біди, то спосіб передати її зазвичай знайдеться. Була б охота... Ждемо тебе нинька, тож приходь!
У знайомому місці на вузькій Карловій вулиці Варта глипнула вгору — на балконі незмінно сиділа, подавшись уперед, скульптурна князівна, одна з трьох сестер-засновниць Праги. Коси, такі схожі на Карафчині, обрамляли її замислене обличчя. Химерна думка пробилася крізь пелену думок, і дівчина набрала Амброза, бо вже давно хотіла уточнити в нього одну дрібницю.
— Н-ну, я точно не пригадую, — відказав Златанів брат на питання, коли три сестри приєдналися до празької тусівки. — Вони просто колись з'явились у нашому місті після літа... Ти ж знаєш, відьми завжди ближче до природи живуть. Може, вони з Карлових Вар перебралися, бо їх тамтешні середньоази дістали? Там геть зашкварне засилля «руссо турісто»!
— Може, — погодилася чаклунка, намацуючи нитку в підсвідомості, яка вислизала й не давалася в руки. Нитка вела до тієї ночі, коли Віслав її вбив, але незмінно обривалася.
— Коли Бру вперше прийшла на збори, я тоді ще примітив її — вогень-дівчина ж! — зареготав маг. — Ну і я такий до неї хотів підкотити трохи. Спитав, як звуть і все таке. А вона мені: як зветься отой потічок знадвору?
— Потічок? — здивувалася Варта.
— Ага-ага. Ти, може, й не бачила, він на Новому Світі тече. Брусницею зветься. То я їй це видав, а вона повела плечима, зиркнула на мене так... отак, як вона лише вміє! А далі заявила, щоб звати її Брусінкою. Така історія. До речі, про Новий Світ: приходь увечері на гулянку. Натка й Ґлефка за тебе вже питалися.
...— О, так-так, ми раніше жили неподалік Праги, на природі. Там іще гарні скелі були, —