Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Послухай-но, Семе, любий хлопче, — наполіг Фродо. — Я стомлений, виснажений, у мене не зосталося надії. Та я мушу йти далі, мушу спробувати добутися до Гори — бодай і з останніх сил. Досить із мене й Персня. Ця додаткова вага вбиває мене. Я мушу йти. Проте не думай, що я невдячний. Мені серце крається, коли уявляю, скільки брудної роботи тобі довелося виконати, щоби розшукати все це для мене серед мертвих орків.

— Не згадуй про це, пане Фродо. А бодай йому! Я поніс би тебе на спині, якби міг. Що ж, позбудься її!

І Фродо скинув плащ, зняв орківську кольчугу і пожбурив її геть. Він ледь тремтів.

— Що мені й справді потрібне, то це щось тепле, — сказав він. — Або надворі похолоднішало, або я застудився.

— Можеш накинути мій плащ, пане Фродо, — відказав Сем.

А тоді розв’язав свою торбину і вийняв звідти ельфійський плащ.

— Як щодо цього, пане Фродо? Загорнися в орківське шмаття, потому застебни пояс. А це накинь зверху. Він не вельми схожий на орківський, зате зігріє тебе та й од небезпек убереже краще, ніж будь-що інше. Його ж зробила Володарка...

Фродо взяв плащ і застебнув брошку.

— Так ліпше! — сказав він. — Мені й справді полегшало. І я можу йти далі. Та ця сліпа темрява, здається, вже закрадається мені в саме серце. Лежачи у в’язниці, Семе, я намагався пригадати Брендівинну, й Лісовий Кут, і Річку, що біжить і крутить млин у Гобітові. Та я вже не годен їх уявити...

— Ну ось, пане Фродо, цього разу ти перший заговорив про воду! — дорікнув Сем. — Якби лише Володарка могла нас чути чи бачити, я сказав би їй: «Ваша Величносте, все, що нам потрібно, — це вода і світло: тільки чиста вода та звичайне денне світло, це краще за будь-які коштовності, даруйте на слові». Проте до Лорієну звідси далеко.

Сем зітхнув і махнув рукою в бік висот Ефель-Дуату, які тепер ледь вгадувалися за темними плямами на тлі чорного неба.

Гобіти знову рушили в дорогу. Та за кільканадцять кроків Фродо зупинився.

— Над нами пролітає Чорний Вершник, — мовив. — Я його відчуваю. Краще нам зупинитися.

Тож вони зіщулилися під великою брилою, повернувшись спинами на захід, і якийсь час навіть не розмовляли. За якийсь час Фродо зітхнув полегшено.

— Полетів геть, — сказав.

Гобіти встали, проте знову завмерли, приголомшені. Віддалік на півдні, ліворуч од них, на тлі неба, що поволі сіріло, почали вимальовуватися темні, аж чорні, видимі обриси шпилів і високих гребенів найбільшої гряди. А за ними займалося світло. Воно поволі ширилося на Північ. Високо вгорі, у верхніх шарах повітря, зчинилася справжня битва. Здиблені вали мордорських хмар почали відступати, а їхні краї шматував вітер із живого світу, який налітав і гнав випари та дими до темної землі, де вони й народилися. З-під відкинутого пологу жахливої завіси тьмяне світло прослизнуло аж до Мордору — так блідий ранок зазирає до похмурого вікна в’язниці.

— Поглянь на це, пане Фродо! — сказав Сем. — Поглянь на це! Вітер змінився. Щось відбувається. Не все діється за Його задумом. Ген там, у світі, темрява відступає. От би побачити, що там відбувається!

То був ранок п’ятнадцятого березня, у Долині Андуїну понад східною тінню піднімалося Сонце і віяв південно-західний вітер. На Пеленнорських полях помирав Теоден.

Поки Сем і Фродо стояли, вдивляючись у той бік, світловий пруг завиднів уже понад цілою смугою Ефель-Дуату, і тоді вони помітили істоту, котра на великій швидкості мчала зі Заходу, — спершу лише чорну цятку на тлі мерехтливої смуги понад вершинами гір, яка збільшувалася, доки, наче блискавиця, пірнула в темний балдахін хмар і пролетіла високо над ними. На льоту вона протяжно та пронизливо кричала назґŷловим голосом, але цей крик уже не нагнав жаху в серця гобітів: то було волання горя і страху, погані вісті для Темної Вежі. Володаря Примар Персня спіткала його судьба.

— А що я тобі казав? Щось таки відбувається! — скрикнув Сем. — «На війні все гаразд», — сказав Шаґрат, але Ґорбаґ не дуже йому вірив. І мав рацію. Усе потроху прояснюється, пане Фродо. Невже це не додає тобі надії?

— Ні, не дуже, Семе, — зітхнув Фродо. — Усе це відбувається далеко за горами. Ми ж ідемо на схід, а не на захід. І я такий утомлений... А Перстень такий важкий, Семе. І, навіть заплющивши очі, я постійно бачу, як у моїй голові обертається велетенське вогняне колесо.

Радість умить вивітрилася зі Семового серця. Він із тривогою подивився на свого пана й узяв його за руку.

— Ходімо, пане Фродо! — сказав Сем. — Здійснилося бодай одне моє бажання: я побачив трохи світла. Його досить, аби нам стало легше мандрувати, проте, мабуть, і небезпечніше. Спробуй пройти ще хоч трішки, а тоді ми ляжемо один біля одного й відпочинемо. А ще ти мусиш кинути собі до рота бодай шматочок ельфійської їжі — може, вона додасть тобі снаги.

Поділившись коржем лембаса та розжовуючи його якомога ретельніше в пересохлих ротах, Фродо і Сем пошкандибали далі. Світла — хоч воно нагадувало тільки сіруватий присмерк — їм вистачило, щоби побачити, що вони перебувають глибоко в долині посеред гір. На півночі схили долини поволі здіймались угору, а на її дні пролягло ложе змалілого висохлого потоку. На протилежному боці його кам’янистої течії гобіти помітили второвану стежку, що звивалася біля підніжжя західних круч. Якби гобіти знали, то могли би дістатися до неї раніше, бо то була доріжка, що відгалужувалася від головної морґульської дороги біля західного краю мосту і спускалася на дно долини довгими вирубаними у скелі сходами. Нею ходили патрулі чи гінці, котрим потрібно було якомога швидше дістатися до малих постів і фортець десь аж ген на півночі, між Кіріт-Унґолом і тіснинами Залізної Пащі — залізними щелепами Карах-Анґрену.

Гобітам небезпечно було йти такою стежкою, та їм залежало на швидкості, а Фродо передчував, що не зможе витримати важкий підйом серед