Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Вони все забрали, Семе, — сказав Фродо. — Усе, що я мав. Ти розумієш? Усе!
Він знову зіщулився на підлозі, схиливши голову, бо власні слова змусили його усвідомити невиправність цього лиха, і Фродо охопив розпач.
— Наша виправа закінчилася невдачею, Семе. Навіть якщо ми виберемося звідси, то врятуватися не зможемо. Тільки ельфи можуть урятуватись. Утекти зі Середзем’я далеко-далеко — далеко за Море. Якщо воно аж таке широке, щоб і його не здолала Тінь...
— Ні, не все, пане Фродо. Ми ще не програли, поки що ні. Даруй, пане Фродо, але то я взяв його. І надійно оберігав. Зараз він висить у мене на шиї, й це, скажу я тобі, страхітливий тягар, — Сем незграбно потягнувся по Перстень на ланцюжку. — Гадаю, це слід повернути тобі.
Але тепер, коли дійшло до справи, Сем не вельми хотів оддавати Перстень Фродо і знов обтяжувати свого пана.
— Він у тебе? — затамував подих його друг. — Він у тебе тут? Семе, ти справжнє диво!
Потому голос його несподівано і незвично змінився.
— Віддай його мені! — скрикнув Фродо, простягнувши тремтячу руку. — Віддай його мені негайно! Він не твій!
— Гаразд, пане Фродо, — відповів приголомшений Сем. — Ось він!
Сем поволі витягнув Перстень і зняв через голову ланцюжок.
— Але зараз ти на землях Мордору, господарю, і коли вийдеш звідси, то побачиш Вогняну Гору та ще купу всього. Перстень зараз украй небезпечний, його дуже важко нести. Якщо це така важка праця, то, можливо, я міг би розділити її з тобою?
— Ні, ні! — скрикнув Фродо і видер Перстень разом із ланцюжком зі Семових рук. — Ні, не розділиш, злодію!
Фродо натужно дихав, витріщаючись на Сема широкими від страху і ненависті очима. Тоді раптом, заховавши Перстень у стиснутому кулаку, став, наче громом прибитий. Пелена, що застелила йому очі, розвіялась, і гобіт провів рукою по зболеному чолі. Для нього, майже ошелешеного — бо поранення і страх усе ще давалися взнаки, — жахливе видіння було надто справжнім: Сем просто в нього на очах обернувся знову на орка, котрий скоса зиркав і обмацував лапами його скарб, — на огидну маленьку потвору з жадібним поглядом і слинявим ротом. Але все вже минуло. Сем стояв біля нього навколішки із перекошеним од болю обличчям, ніби його вразили в самісіньке серце, а з його очей бризнули сльози.
— О Семе! — скрикнув Фродо. — Що я сказав? Що я накоїв? Прости мені! Після всього, що ти зробив для мене... Це все жахна сила Персня. Краще ми б його ніколи-ніколи не знаходили! Не зважай на мене, Семе. Я мушу донести свій тягар до кінця. Цього не змінити. Ти не можеш захистити мене від цієї лихої долі.
— Нічого страшного, пане Фродо, — відказав Сем, змахнувши рукавом сльози. — Я розумію. Та я ще можу допомогти, чи не так? Я повинен вивести тебе звідси. Негайно, чуєш! Але спершу тобі потрібні хоч якісь одяг і зброя, а ще трохи їжі. З одягом буде найлегше. Ми в Мордорі, тому найліпше нам одягнутися за мордорським штибом, та й вибір, правду кажучи, в нас не великий. Боюся, доведеться тобі, пане Фродо, вбратися в орківське спорядження. І мені — теж. Якщо підемо далі разом, то маємо бути схожі. Ну-бо, загорнись ось у це!
Сем розстебнув свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Потім зняв торбину і поклав її на підлогу. Витягнув із піхов Жало. На лезі ледь блимало кілька бліків.
— Я мало не забув про нього, пане Фродо, — сказав Сем. — Ні, вони не все забрали! Ти позичив мені Жало, якщо пригадуєш, і келих Володарки. Вони досі в мене. Та дозволь мені ще трохи ними покористуватися. Я піду і погляну, чим пощастить розжитись. А ти будь тут. Походи, розімни ноги. Я швиденько. Далеко мені йти не доведеться.
— Будь обережний, Семе! — кинув йому услід Фродо.
Сем підійшов до ляди і спустився драбиною. За мить його голова знову вигулькнула з отвору. І він кинув на підлогу довгого ножа.
— Це може нам знадобитися, — сказав. — Той, хто вдарив тебе батогом, мертвий. Так поспішав, що, здається, зламав собі шию. А тепер, пане Фродо, витягни драбину нагору, якщо маєш силу. І не спускай її, аж доки я гукну домовлене слово. Я крикну: «Ельберет». Це — ельфійське слово. Його не вимовить жоден орк.
Спершу Фродо сидів і тремтів, а у його голові зринали жахливі побоювання — одне страшніше за інше. Потому він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, взявся ходити туди-сюди і зазирати в усі куточки своєї в’язниці.
Минуло небагато часу — хоча страх нашіптував йому, що збігла щонайменше година, — коли він почув, як Семів голос тихо доноситься знизу: «Ельберет, Ельберет». Тож Фродо спустив драбину Сем виліз нагору, сопучи та підтримуючи головою чималий пакунок, який відтак гупнув на землю.
— Поквапмося, пане Фродо! — сказав Сем. — Я мусив трохи покопирсатись у їхньому мотлоху, перш ніж знайшов щось придатне для таких здорованів, як ми з тобою. Одягаймося. Треба поспішати. Я не зустрів нікого живого й нічого такого не бачив, але мені тривожно. Гадаю, що за цим місцем стежать. Не можу цього пояснити, проте... ну, мені здається, що десь поблизу пролітав один із тих Вершників — угорі, в темряві, де його неможливо побачити.
Сем розгорнув пакунок. І Фродо з відразою поглянув на його вміст, але що вдієш? Слід було або вдягнутись у це, або йти голяка. Там були довгі ворсисті штани з невичиненого звірячого хутра і туніка з брудної шкіри. Він одягнув їх. Потім на туніку натягнув кольчугу з великими кільцями — надто коротку для звичайного на зріст орка і надто довгу та важку для Фродо. Поверх усього Фродо застібнув пояс, до якого було причеплено короткі піхви, в яких лежав гострий меч зі широким лезом.
