Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

Сестра намотала на пальці клаптики шкіри і продовжувала пояснювати:

— Справа ця суто добровільна. А для того, щоб ви краще уявляли собі, що вас чекає, — невелика демонстрація. Я не хочу, щоб ви думали, ніби смерть буде для одного з вас легким виходом. — Вона ласкаво посміхнулася їм. — Ви можете кричати, хлопчики. Я знаю, що це дуже боляче.

Вона відступила назад і вирвала у кожного з грудей смужку шкіри. Сестра терпляче чекала, поки вщухнуть крики, а потім ще дала їм час злегка поридати: це допомагає краще засвоїти урок.

— Прошу вас, сестра! — Простогнав Вебер. — Ми служимо Творцеві. Так вчили нас сестри. Творцеві, а не Володарю!

Вона холодно глянула на нього:

— Якщо ти так відданий Творцеві, Сем, я дозволю тобі вибирати першим.

Чи хочеш ти залишитися в живих або померти сьогодні вночі?

— Чому він? — Прохрипів Ренсон. — Чому ти дала йому вибирати першим?

— Притримай язика, Невілл. Будеш говорити, коли прийде час! — Вона знову подивилася на Вебера і підняла його голову за підборіддя:

— Ну, Сем?

Хто ж помре — ти чи твій кращий друг? — Вона відпустила його підборіддя і схрестила руки на грудях.

Сем зацьковано дивився на неї. Обличчя його було вже не білим, а сірим. На Ренсона він намагався не дивитися. Коли Сем заговорив, голос його був ледь чутний:

— Мене… Убий мене. Нехай Невілл живе. Я не присягну Володарю у вірності. Я краще помру.

Деякий час вона мовчки дивилася в його порожні очі, а потім повернулася до Ренсона:

— Так що ти хотів сказати, Невілл? Кому жити? Кому — вмирати? Тобі чи твоєму найкращому другові? Хто принесе присягу Володарю?

Облизнувши губи, він кинув погляд на товариша, потім — на сестру.

— Ви ж його чули. Якщо він хоче померти, нехай умре. Я хочу жити. Я присягну Володарю у вірності. Я дам йому свою клятву.

— Свою душу.

Він повільно кивнув. Очі його палали.

— Мою душу.

— Ну що ж, — вона посміхнулася. — Схоже, друзі прийшли до згоди. Таким чином, всі задоволені. Бути по тому. Я рада, Невілл, що саме ти залишишся з нами. Я пишаюся тобою.

— Чи повинен я бути присутнім? — Запитав Ренсон. — Чи повинен бачити це?

— Бачити це? — Сестра підняла брови. — Так ти ж сам повинен це зробити.

Він нервово сковтнув, але жорстокий блиск не зник з його очей. Сестра завжди знала, що це буде саме він. О, на цей рахунок у неї не було жодних сумнівів. Вона дуже добре його вивчила. Вона витратила чимало часу, спрямовуючи його на цей шлях.

— Чи не можна виконати моє останнє прохання? — Прошепотів Вебер. — Чи не можна перед смертю зняти з мене ошийник?

— Щоб ти звільнив Вогонь Життя чарівника і помер своєю смертю в той час, коли твоє життя має належати нам? — Розсміялася сестра. Ти думаєш, я дурна? Ти думаєш, я дурна, м'якосерда жінка? — Вона похитала головою. — Відмовлено.

Вона послабила хватку нашийників. Вебер впав на коліна, голова його поникла.

Ренсон випростався і розправив плечі.

— А як бути з цим? — Показав він на криваву смужку у себе на грудях.

Сестра повернулася до Вебером.

— Вставай, Сем. — Вебер встав, не піднімаючи голови. — Твій кращий друг поранений. Зціли ж його.

Не кажучи ні слова, Вебер поклав долоні Ренсон на груди і почав зцілення. Ренсон спокійно стояв, чекаючи, коли біль вщухне. Сестра відійшла до дверей і, спершись об одвірок, дивилася, як працює Вебер. Працює в останній раз.

Він закінчив і, як і раніше не дивлячись ні на Ренсона, ні на сестру, відійшов до дальньої стіни, опустився навпочіпки, сховавши голову між колін. Ренсон, все ще голий, стояв посередині кімнати і чекав. Коли мовчання стало нестерпним, він запитав:

— Що я повинен робити тепер?

Сестра струснула рукавом, і в руках у неї знову з'явився скальпель. Вона підкинула його в повітря і, піймавши за лезо, простягла Ренсону.

— Ти повинен здерти з нього шкіру. З живого. Вона тримала скальпель до тих пір, поки Ренсон не взяв його. Погляди їх зустрілися. Потім Ренсон опустив очі на скальпель у витягнутій руці.

— З живого, — повторив він.

Сестра вийняла з кишені статуетку, яку взяла в своєму кабінеті: вона зображувала зігнутого в поклоні чоловічка, який тримав в руках великий кристал. Його мініатюрне личко було звернено вгору, немов у подиві.

Кристал мав витягнуту форму і був злегка огранований. Всередині, в прозорій напівтемряві, мерехтіли морозні іскорки, що нагадували зірки. Рукавом плаща сестра змахнула з фігурки пил і поставила її перед Ренсоном.

— Це магія і вмістилище магії, — сказала вона. — Кристал називається квілліон. Він вбере в себе магію, коли вона почне витікати з твого приятеля після того, як ти знімеш з нього шкіру. Коли вся його магія переміститься в квілліон, кристал засяє помаранчевим світлом. Ти принесеш його мені, щоб я переконалася, що ти виконав завдання.

Ренсон проковтнув клубок у горлі:

— Так, сестра.

— Але перш ніж я піду, ти повинен принести присягу. — Вона підібрала з підлоги фігурку і, дочекавшись, поки Ренсон візьме її в руки, продовжувала. — Це буде твоїм першим завданням після того, як ти дасиш клятву володарю. Якщо ти не впораєшся з ним — втім, як і з будь-яким подальшим завданням, — то пошкодуєш, що не опинився на місці свого приятеля. І будеш шкодувати про це до кінця часів.

Ренсон стояв, тримаючи в одній руці скальпель, а в іншій — квілліон.

— Так, сестра. — Він кинув через плече погляд на людину, що сиділа біля дальньої стіни, і знизив голос. — Сестра, не могли б ви… чи не можна позбавити його мови? Якщо він буде говорити, я не