Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Потрібно якось приховати, що ти та сама відьма, – відповів Нелемотуллаф.

– А якщо не приховаємо?

–  Тоді тебе змусять вибрати собі чоловіка.

– А якщо я відмовлюсь? 

– Ти не можеш піти звідси,  – відповів Нелемотуллаф після короткої паузи.

– Я зможу піти звідси, – стримуючи наростаючу лють, відповідала Веда, – Пішла ж я з Араоша, хай йому грець! І на таких умовах не стану нікого обирати. Так і передай своїй родині!  До речі, приховувати те, що я та сама, якась там відьма, теж не маю наміру!

– Ти помиляєшся, моя принцесо, – похмуро промовив Нелемотуллаф, схвильовано ходячи по кімнаті.

– Я всього три дні у вашому чужинстві, а воно вже набридло мені до чортиків! До того ж, я не розумію, навіщо мені все це, і не бачу в цьому жодного сенсу! Гаразд, давай так! Зараз ти мене поцілуєш, але якщо поцілунок мені не сподобається,  то ти відвалиш від мене разом із своїми братами!

Нелемоттулаф зупинився, глянув на її косо і наче ображено.

– Ні, я не цілуватиму тебе тепер, а краще покличу Овшу, щоб вона приготувала ванну і заспокійливий настій з драконячого кореня.

Веда байдуже махнула рукою.

– Хіба можна так поводитися з наслідним принцом! – бурмотіла Овша, розчісуючи сплутане волосся Веди. – Хлопчик бажає тобі  лише добра. Такий чудовий хлопчик!

У відчинене вікно Веда побачила, як Тул пролетів над горами, виблискуючи в променях низького сонця зеленими крилами.

– Куди це він?

– До головного палацу, до батька.

– Який тут всім заправляє?

– Так, хоч і дуже старий… Яке в тебе гарне волосся! – сказала Овша, вміло орудуючи гребінцем, обгорненим тонким золотистим шовком і водночас пальцями масажуючи шкіру її голови.

Веда не заперечувала. Розслабившись, вона згадала, як це робив Гнат, і як вона прикидалася  сплячою  під час масажу. Гнат, швидше за все знав, що вона вдає, але не будив, а брав її на руки і відносив до ліжка.

– Сподіваюся, твоєму чудовому хлопчику не спаде на думку заявитися до мене вночі! – Сказала Веда, сонно мигаючи.

– Я збиралася стелити ліжко на двох, – промовила драконіха.

– Невдала думка! – Веда з насолодою потяглася, –  Скажи, Овша, у вас є якісь книги? Може, літописи, історія драконячого царства? Я б почитала.

Вона похитала головою.

–  Тут немає. Уся історія зберігається у головному палаці.

– Тоді розкажи мені щось сама. Тул згадував, що останнім часом у вашому королівстві стало тривожно. Дракони мають ворогів?

– Дракони – дуже миролюбне плем'я! – урочисто відповіла Овша.

– Невже? – всміхнулася Веда. – А багато легенд говорять протилежне!

– Яких легенд?

–  Зі світу людей.

– З людьми траплялося всяке, але дракони вже давно нікого не чіпають,  вони зайняті іншими справами: збирають власні сили.

– Навіщо? Чи є якась небезпека? – обережно спитала Веда.

– Ходять чутки, що і окраїнний світ закликає всю свою магію.

– Що за окраїнний світ?

– Гірські шамани. Вони довго перебували в тіні… – Овша зробила кілька завершальних помахів гребінцем. – Ну ось, тепер твоє волосся сяє! Нелемотуллаф буде задоволений!

– Що за гірські шамани? – штучно позіхнувши, поцікавилася Веда.

– Як ти могла про них не чути? – буркнула Овша. – Хіба  то не ти розбудила, приспаного їх прокляттям, правителя Араоша?

– Виходить, тут всі все  і про всіх знають? – задумливо поцікавилася Веда.

– Не все, але важливі звістки доходять…

– Стривай! – зрозумівши щось, сказала Веда. – Чому ти знаєш, і Тул знає, а решта драконів ні?

– Всім відомо, що могутня відьма повернулася і розбудила три тисячолітнього вампіра, але ніхто не підозрює, що вампірський світ вона вже покинула.