Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

— Що пригадуєте, Одетто?

— Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.

— Що?

— Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.

— А вам не хочеться?

— Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. — Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.

— Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг-Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.

Вона подивилася на Едді.

— У вагоні для Джима Кроу, — закінчив він.

— Точно! У ньому. В ті часи негри їздили лише в такому вагоні, і їсти їм дозволялося тільки там. Ми прибули в Оксфорд-Таун, аби змінити саме це.

Вона глянула на нього, майже не сумніваючись: зараз він почне наполягати, що вона тут, а не в якомусь Оксфорд-Тауні, але його знову полонив вир власних спогадів: мокрі пелюшки й ці слова. Оксфорд-Таун. Зненацька у пам'яті спливли інші слова, всього лише один рядок, але він пригадав, що Генрі весь час невтомно їх наспівував, аж поки мати не попросила його замовкнути, бо їй не чути Волтера Кронкайта.

Тепер би хай швидше ту справу закрили. Такими були ці слова. Генрі весь час монотонно бубнив їх собі під ніс. Едді спробував видобути з пам'яті інші слова, але не зміг, та й не дивно. На той час йому не могло бути більше трьох років. Тепер би хай швидше ту справу закрили. Від цих слів його пересмикнуло.

— Едді, з вами все гаразд?

— Так. А що?

— Ви здригнулися.

Він посміхнувся.

— Мабуть, мою могилу щойно перейшло каченя Дональд.

Вона розсміялася.

— Хай там як, але принаймні весілля я їм не зіпсувала. Це сталося, коли ми поверталися на залізничну станцію. На ніч ми зупинилися у подруги Синьої Тітки, а вранці тато викликав таксі. Машина прибула майже одразу, але коли водій побачив, Що ми не білі, то зірвався з місця, наче йому підпалили голову і от-от мала була зайнятися дупа. Подруга Синьої Тітки вже поїхала на станцію з нашим багажем — багажу було багато, бо ми збиралися провести тиждень у Нью-Йорку. Пригадую, як мій батько казав: «Не можу дочекатися, коли побачу, як засяє твоє личко, коли проб'є годинник у Центральному Парку і тваринки почнуть танцювати».

Тато сказав, що ми можемо пройтися до станції пішки. А мама миттю погодилася, сказала, що це чудова думка, до вокзалу всього лише миля, добре буде розім'яти ноги після того, як ми три дні провели в одному поїзді та ще півдня їхатимемо в іншому. Мій батько притакнув і відзначив, що надворі стоїть прекрасна погода, але, здається, навіть у свої п'ять років я розуміла, що тато розлючений, а мама збентежена, і обоє вони бояться викликати інше таксі, бо може статися те саме.

Тож ми рушили вниз вулицею Я йшла з внутрішнього боку, бо мама боялася підпускати мене близько до проїжджої частини. Пам'ятаю, я думала-гадала, чи тато мав на увазі, що моє лице насправді загориться, коли я побачу той годинник у Центральному Парку, і чи боляче це буде. От тоді мені на голову і впала та цеглина. На якийсь час усе навкруги занурилося в пітьму. А потім я почала бачити сни. Яскраві сни.

Вона посміхнулася.

— Як ось цей, Едді.

— Цеглина просто впала чи її хтось жбурнув навмисне?

— Нікого не знайшли. Поліцейські (мама розповіла мені про це тільки згодом, через багато років, коли мені було близько шістнадцяти) знайшли те місце, звідки, на їхню думку, впала та цеглина, але там не вистачало й інших цеглин, а деякі були розхитані й готові впасти. Під вікном на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку, призначеного на знесення. Але, звісно, в ньому усе одно зупинялося багато людей. Особливо на ночівлю.

— Авжеж, — погодився Едді.

— Ніхто не бачив жодних зловмисників, які б виходили з цього будинку, тому все списали на нещасний випадок. Мама сказана, що вона гадає, буцімто так воно і було, але, по-моєму, вона обманювала. Вона навіть не завдала собі клопоту, аби розповісти мені, що думав тато. Вони обоє в ту мить перетравлювали те, що таксистові вистачило одного погляду на нас, аби поїхати геть. 1 саме це більше, ніж будь-що інше, змусило їх вважати, що там, угорі, хтось був, і цей хтось визирнув у вікно, побачив нас і вирішив скинути цеглину на нігерів. А ваші потвори-омари скоро повиповзають?

— Ні, — відповів Едді. — Тільки коли посутеніє. Отже, ви гадаєте, що все це — коматозний сон, на кшталт тих, які ви бачили, коли вас стукнуло цеглиною? Тільки цього разу це був поліцейський кийок чи щось подібне.

— Так.

— І це тільки один здогад. А який другий?

Обличчя й голос Одетти були досить спокійними, але в голові клубочилися потворні хмари образів, що зводилися всі до одного — Оксфорд-Таун, Оксфорд-Таун. Як там у тій пісні?

У місяця світлі двох хлопців убили,

Тепер би хай швидше ту справу закрили.

Слова не зовсім точні, але близько до тексту. Близько.

— Можливо, я збожеволіла, — відповіла вона.

7

Спершу Едді хотів сказати: «Одетто, якщо ви гадаєте, що збожеволіли, то ви просто чокнута».

Але після нетривалих роздумів він дійшов висновку, що наполягати на цьому аргументі не варто.

Замість сперечатися він деякий час помовчав, просто сидів біля її візка, підпираючи груди коліньми й обхопивши свої зап'ястя руками.

— А ви справді не могли жити без героїну?

— Чому не міг? Я й зараз не можу, — уточнив він. — Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть-говоріть», але зараз я розумію. Я досі