Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

Роланде, якщо заради Вежі ти відмовився від свого серця, то вважай, що вже програв. Істота без душі — це істота без любові, а істота без любові — звір. Напевно, бути звіром — це стерпний тягар, хоча людина, що ним стала, неодмінно заплатить в кінці свою пекельну ціну, але що, як ти досягнеш своєї мети? Що, як тобі, безсердечному, вдасться взяти Темну вежу штурмом і захопити її? Якщо в твоїй душі нема нічого, крім пітьми, що ти робитимеш, поза тим, що зі звіра виродишся у монстра? Досягнути мети в подобі звіра буде гіркою комедією, все одно що роздивлятися крізь збільшувальне скло слона. Але в подобі монстра…

Виплачувати пеклу борг — це одне. Але невже ти хочеш ним володіти?

Він подумав про Еллі, а ще про дівчину, котра колись чекала на нього біля вікна, згадав сльози, які пролив над неживим тілом Катберта. Ох, у ті часи він ще любив. Так. У ті часи.

«Я хочу любити, справді хочу!» — вигукнув він, але попри те, що Едді теж плакав разом із жінкою в інвалідному візку, стрільцеві очі лишилися сухими, як пустеля, котру він перетнув, аби дістатися до цього похмурого моря.

5

На питання Едді він збирався відповісти пізніше. Збирався, бо вважав що Едді добре впорається з роллю вартового. Її провал у пам'яті пояснювався просто. В ній існувало дві жінки.

І одна з них була небезпечною.

6

Едді розповів їй усе, що зміг, трохи прикрасивши епізод зі стріляниною, але правдиво передавши решту історії.

Коли він закінчив розповідь, вона деякий час сиділа мовчки, склавши руки на колінах.

З гір, що ставали дедалі більш пологими, а за кілька миль на схід узагалі зрівнювалися з поверхнею землі, стікали невеличкі струмки. Саме з них Роланд і Едді наповнювали бурдюки, просуваючись на північ. Спочатку цим займався Едді, бо Роланд був надто слабий. Потім вони чергувалися. Що далі, то довше тривали пошуки струмка і більшою ставала відстань, яку треба було здолати, аби його знайти. Круті гірські схили поступово ставали більш положистими, і разом з ними мілішали струмки, але вода була безпечною для Роланда й Едді та не спричиняла нудоту.

Поки що.

Роланд ходив по воду вчора. І хоча сьогодні настала черга Едді, стрілець перекинув шкіряні бурдюки через плече і знову пішов, не промовивши ні слова. Цей жест здався Едді навдивовижу тактовним. Йому хотілося лишитися байдужим (утім, як і до всього, що стосувалося Роланда, якщо вже на те пішло), проте він відчув легкий дотик розчулення.

Жінка уважно слухала розповідь Едді, не говорячи ні слова й не відводячи від нього погляду. Однієї миті Едді здалося, що вона на п'ять років старша за нього, а іншої — що на п'ятнадцять. Тільки про одне можна було не думати й не гадати: він по-справжньому закохувався в неї.

Коли він замовк, вона деякий час нічого не говорила і тепер уже дивилася не на нього, а повз нього, на хвилі, що вночі винесуть на берег велетенських омарів із їхніми незрозумілими питаннями, подібними до адвокатських. Цих монстрів він описав у своїй розповіді особливо ретельно. Краще нехай вона трохи злякається зараз, ніж надто перестрашиться потім, коли вони повилазять на свої ігрища. Він подумав, що спочатку вона не захоче їх їсти, особливо після того, як почула про те,