Ловці думок - Любов Відута

«Мабуть, вважає, що я мав негайно принести все, про що він говорив тоді, не вимагаючи підтверджень», — мовчки усміхнувся про себе Ештон, умощуючись поруч із Клізі на дерев’яний стілець із височезною спинкою.

— Ти запізнився, — до Клізі повернулися його зверхність та пиха, і він вирішив, що найкраще почати розмову з докорів.

— Не набагато, бо ти ще й досі тут, — у тон йому відповів Ештон, даючи зрозуміти, що не терпітиме зверхність.

— Так-так, — квапливо погодився Клізі, розправляючи на череві барвисту накидку з тонкої шовковистої тканини. Його губи розтяглися в масній неприємній посмішці. Припинивши погладжувати живіт, він став почухувати невелику й недоречну для такого масивного обличчя вузьку борідку.

— Я хочу знати, про що ти домовився із Джоном. Хочу побачити документи, про які стільки чув. Вони в тебе? — промовив Ештон, дивлячись Клізі у вічі.

— Ой, чого ж це я? Хлопче, а може, ти голодний? Чи запропонувати тобі щось випити? — запитаннями на запитання відповів Клізі й навіть запопадливо підвівся з крісла, щоб гукнути обслугу.

Ештон відкинувся на спинку крісла і з незворушним виразом обличчя відмовився, уважно спостерігаючи за співрозмовником. Юнаку здалося, що Клізі зумисно зволікає, наче чогось очікує.

— Не сумнівайся, Ештоне, незабаром про все дізнаєшся. Це місце не тільки для сніданків та обідів із вечерями. Це місце для ділових людей, — Клізі примружився, смакуючи тягучий напій. Торкнувшись круглого фіолетового камінця у правому вусі, ознаки його приналежності до укладачів угод, додав: — Місце для вищої касти! Запам’ятай, хлопче!

— Ох, Клізі, Клізі! Я не заздрю тобі. Як не дивно, та мене цілком влаштовує моя скромна робота. Однак я не лікар, тому свою надмірну пиху лікуй сам. У ловців теж є своя каста, як і в годувальників, кравців, чоботарів… І ти добре знаєш, що навіть серед знаті є ті, хто колись починали нітами. Касту можна змінити, тобто перейти до іншої, а от людину змінити важко. Сам знаєш, які люди трапляються серед дреків… — Ештон пильно поглянув на Клізі. І той раптом ледь не захлинувся, зрозумівши натяки юнака.

Певний час Клізі відкашлювався, а потім запала мовчанка.

Спогад Ештона. У Джона

— Ештоне, ти знову запізнюєшся! — Джон зустрів свого товариша незмінною посмішкою й незлобивим буркотінням.

Сам він намагався прийти на будь-яку, навіть не варту уваги зустріч заздалегідь, тому Ештон часто-густо отримував від нього на горіхи. Але цього разу Джон був на диво миролюбно-урочистим, навіть загадковим. Він запропонував прогулянку своїм чудовим будинком, наче Ештон завітав до нього вперше. Відмовити було складно, тому вони вкотре минали кімнату за кімнатою, і Джон демонстрував удосконалення, без яких цей будинок, на його думку, аж ніяк не міг обійтися. Ештон слухав доволі неуважно, бо більшу частину Джонових планів він і так знав.

М’які трави, що не потребують сонячного світла, завезені з Ішти, зустрічали всіх, хто заходив у дім, ластилися до ніг, наче кошенята з нижнього світу. Вітальня, схожа на мушлю, виблискувала перламутром. Кухня вражала найновітнішою технікою. Ліфт наче виростав із трави й нагадував велику прозору кручену гілку дерева. Розрахований на двох людей, він доправляв господаря в спальню, розміщену поверхом вище, майже лежачи. Зі спальнею межувала потаємна кімната, що об’єднувала весь будинок зручними східцями, виготовленими найкращими майстрами з рідкісної породи дерева, що прижилося на Ішті завдяки Джоновому батькові, який був відомий біолог.

Джонові батько багато розповідав про диковинки, на які натрапляв у верхніх і нижніх світах. Учений повсякчас щось винаходив, удосконалював, хоча експерименти час від часу не вдавалися, а наслідки доводилося ліквідовувати співробітникам або родині. Джон розповідав, що одного разу до невеличкого кущика червоної охоронної троянди причепилася спора ядучого моху. Спочатку вона була мікроскопічна й непомітна. Джонів батько вирушив у чергову експедицію, а спора, живлячись соком охоронної троянди, потроху росла й із часом перетворилася на невеличкий пухнатий клубочок, із яким Джон бавився, наче з м’ячиком для гольфу. Клубок ставав дедалі агресивнішим, а одного разу навіть напав на малого. На щастя, мама схопила недоброзичливого м’ячика й до приїзду рятувальників замкнула в комірчині. Агресивний клубок пручався й намагався виплюнути ядучі спори. Джон зі сміхом розповідав мені, як вони з мамою ще місяць після того випадку кропили кімнату спеціальною рідиною, яка не дозволила б розвинутися спорам цієї отруйної рослини. На згадку про це по тій стіні вітальні, яка межує з басейном, в’ється біла охоронна троянда. Щоразу, коли Ештон приходить до Джона, він не забуває погладити її пелюстки, щоб рослина пам’ятала дотик його рук.

У будинку є кабінет, домашній кінотеатр, об’єднаний із багатою фільмотекою, дві спальні, які закликають до відпочинку. А з вікон відкривається чудовий, незрівнянний краєвид. Здавалося, що будинок виріс із гори або гора його підіймає…

Джон дорожив будинком, бо розумів його особливість і унікальність ділянки, на якій він збудований. Цю ділянку Джонів батько отримав завдяки вдалому збігу обставин. Був певний період, коли місто занепадало, тож усі мешканці були переконані, що його історична, природна й оборонна значущість уже в минулому. Занепадала перша восьмиповерхова шахта, побудована ще з давніх-давен в горі з пологою вершиною. Згодом її припинили використовувати, про неї всі забули, та й сама місцина перетворилася на глухі непрохідні хащі. З кожним роком чагарники ставали густішими та небезпечнішими. Вони закидали отруйними шпичаками все живе, відвойовуючи нові території.

Влада вирішила продати ділянки в тій місцині за умови, що нові господарі приведуть їх до ладу й винищать чагарі. Одну із цих ділянок, саме ту, де колись була шахта, обрав Джонів батько. Він намислив звести будинок на горі, хоч саме тут отруйних чагарів зростало найбільше. Інші охочі, оглядаючи страшенні зарослі, обирали собі менш запущені ділянки. І почалася боротьба… Ділянку рясно обприскували різноманітними хімікатами та природними розчинами, але вони не шкодили чагарникам. Батько проводив експерименти навіть удома — до колби зі спорами чагарів він додавав почергово речовини, які могли б зупинити їхнє зростання. Але суттєвих змін не було. Очищення ділянки виявилося доволі нелегкою справою. Зрубані під корінь, чагарі росли ще активніше. Здавалося, боротьбі не буде кінця, та вихід із ситуації виявився на диво легким. Одного разу під час чергового експерименту в лабораторію зайшла мама Джона, і батько зі здивуванням помітив, що чагарі дивно реагують на її парфуми. Виявилося, що їм не до вподоби аромат білої лілії. Тоді батько закупив стільки цибулинок, на скільки йому вистачило грошей… За два роки чагарів на горі не було, натомість