Ловці думок - Любов Відута
Ештон трусонув головою, наче це допомогло б йому бачити чіткіше, протер очі. У горлі застряг якийсь клубок, не даючи дихати. Цього не може бути! Не може! Проте щось усередині кричало, що нарешті він удома, він таки знайшов свій дім.
Ештон вдихав на повні груди й відразу видихав, щоб не розплакатися, як дитина. Раптом зринули із забуття образи батьків, та він негайно відігнав від себе це напівпрозоре марево спогаду, бо відчув якусь непевну тривогу, що неначе прочистила його думки й відкинула все зайве. Ані шурхоту, ані подиху вітру. Хлопець натиснув на кнопку думотона, щоби виловити сторонні думки. Прислухався. Тихо. Для чогось поклав знайдений ключ назад у цегляну шухляду, зачинив сховок, перестрибнув із балкону на дах і… розгубився.
Було від чого! Унизу одна напроти одної мовчки стояли дві групки людей. Вишневі та фіолетові плащі означали приналежність до найвищих щаблів влади. Спочатку згори все здавалося схожим на розмову, хоч самого спілкування не було чутно, але в їхніх жестах, позах відчувалася певна напруга. На щастя, ніхто не стежив за будинком, який прихистив Ештона, бо інакше він став би для нього пасткою. Якби не його знахідка — ключ, — то, звісно, юнак не прогавив би початку сутички, та, імовірно, потрапив би в її самісіньку гущу, що було зовсім не бажано. Думотон, уже знову ввімкнений, працював у беззвучному режимі. Отже, треба лишень перечекати, поки припиниться той безлад. Щось схоже на кулю зі свистом пролетіло біля скроні юнака, а внизу озброєні й майже однаково зодягнені люди зійшлися в герці.
«Вогнекрили! — здогадався Ештон. — Хіба й вони воюють поміж собою, як прості смертні?» Гірко посміхнувшись, подумав, що навряд чи така неймовірна подія зараз справила на нього належне враження. Мабуть, він пройшов крізь якусь зачакловану браму, бо останні події суттєво вибивалися з ритму звичайних. Аж тепер він зрозумів, чому думотон не спрацьовував — думки вогнекрилів були незахищені тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Інакше — жодних шансів заволодіти їхніми помислами.
— Ще тільки вогнекрилів мені бракувало, — пробурчав Ештон сам до себе і з юнацькою цікавістю став спостерігати, що ж буде далі. Споглядати згори було зручно, хоч і не надто безпечно, бо ж вогнекрили вміють літати. Врятуватися від них можна хіба що вміло маневруючи між будівлями. А от усе, що вище від землі, — їхня царина, тому будь-якої миті він мав бути готовим до втечі.
Скидалося нате, що вогнекрили, одягнені у вишневі плащі, вийшли з воріт будинку, за яким стежив Ештон. От чому там не світився оберіг! І найсучаснішому думотону забракне потужності пробити природний захист вогнекрилів.
Колись у майстерні художника Фредо, Ештонового товариша, хтось обмовився, що чиясь родичка, яка допомагає під час пологів, проговорилася, буцімто одному новонародженому вогнекрилу дарується захист, який по краплинці відбирається у сотні немовлят. Навіть особи королівської крові не мають таких привілеїв, а задовольняються тим, що в них не забирається захист. Ну, може, якийсь і додається, але аж ніяк не такий значний, як вогнекрилам. Ештон ущипнув себе, бо повірити в реальність побаченого було непросто. Вогнекрили у вишневих плащах розхитувалися, наче маятники. Те саме робили й ті, які носили фіолетові накидки.
«Мабуть, перекидаються думками», — міркував Ештон, щосили притиснувшись до прохолодного шорсткого даху, наче хотів врости в нього й стати одним із його сірувато-зеленкавих каменів.
Не схоже, щоб розмова була приємна, бо їхнє розхитування ставало дедалі загрозливішим та інтенсивнішим. Раптом один із «фіолетових» швидко здійняв руки догори, а потім різко опустив їх так, що плащ зник. За ним рух повторили всі інші. Ештонові здалося, що вони от-от злетять угору. Але за мить про крила нагадували лише вишневі та фіолетові еполети на правому плечі кожного вогнекрила. Стрілянина почалася раптово, і, що точно недодавало впевненості, кулі були невидимі.
Коли декілька куль просвистіло біля Ештона, він раптом пригадав, що автоматично увімкнув думотон. «О ні, — подумав хлопець, — тепер доведеться ремонтувати новий наплічник».
Ештон дотягся до нього й перекрив доступ чорних кульок. На наплічнику виднілося кілька подряпин: думки в тих, хто стріляє, були аж ніяк не світлі. Їх вогнекрили не приховували. Юнак озирнувся. Час тікати. Хтозна, чого можна чекати від розлючених вогнекрилів. Серце несамовито гупало. Бій тривав. І хоча звідси було не так добре видно, як із даху, хлопець не ризикнув залазити вище.
— Верховна охорона! — почулося за кам’яним муром.
О ні, він аж ніяк не хотів до кінця свого життя просидіти в кам’яних Морових підземеллях. А Верховну охорону навряд розчулять причини, які спонукали його вдертися до чужого будинку. Ештон кинувся навтьоки через сад і ненароком черкнув ногою по траві. Сигналізація низинного захисту змовчала. У голові на мить промайнула радісна думка, що або вона вже застара і вийшла з ладу, або цей дім сприймає його за члена сім’ї. Але часу на довгі роздуми не було. Розхитавши канат, із дерева хлопець стрибнув на дах сусіднього будинку, з нього перелетів на ще один і раптом усвідомив, що цього разу йому не пощастило — спрацювали обереги другої покрівлі. Дах замиготів жовтими вогниками, завищав сигнал небезпеки… Ештон біг вулицею з єдиним бажанням: опинитися якомога далі від небезпечного місця й не потрапити до рук ані Верховної охорони, ані вогнекрилів. Паркани, будинки пролітали на шаленій швидкості, а він звертав то праворуч, то ліворуч заплутуючи сліди, сподіваючись відбігти за дві паралелі від місця подій і опинитись у Старому кварталі. Ештон не користувався вуличними переходами, адже зараз це небезпечно. Що ж, у будь-якому разі він муситиме пройти крізь Північну браму, а поки що нехай його рятує швидкість. Щоденна обережність досі захищала юнака від таких тривалих перегонів, та й серйозних проблем з охороною в нього не виникало. Хоча тікати доводилося й раніше, та відстані були не такі довжелезні, а хвилювання не таким сильним.
Ештон зупинився, щоб відсапатися, а далі швидко йшов, щоб заощадити сили.
Юнак прямував у Старий квартал. Там живе сивий мудрець Леон. За інших обставин Ештон не наважився б потурбувати його, але зараз потребував дідових порад. Та й навряд чи старий зараз спить. У нього часто буває безсоння.