Ловці думок - Любов Відута

Озирнувся. Верховна охорона й вогнекрили залишилися далеко позаду, наче в іншому світі. Полегшено зітхнув — здається, відірвався. Навіть не вірилося, що все минулося.

У діда Леона

Старий квартал, хоча й був розташований далеченько від Владного, мав приємну особливість: був зручний для тих, хто не хотів зайвий раз потрапляти комусь на очі. Поодинокі перехожі не цікавилися Ештоном і так само не хотіли бути впізнаними. Усі як один одягнені в темні плащі, вони тихо й нечутно пересувалися. Добре, що тут зараз відносно безлюдно. Це йому на руку, бо юнак не горів бажанням з’ясовувати з кимось стосунки.

Ось і двір діда Леона. Юнак спинився перед ворітьми. Стояв, переминаючись з ноги на ногу, бо таки не хотів будити старого, тож не наважувався видати свою присутність, аж поки не почув знайомий тихий голос:

— І довго ти там стовбичитимеш? Заходь уже, бо я пів ночі не сплю, на тебе чекаю.

Ештон увійшов у прочинені ворота. Юнак навідувався сюди нечасто, та щоразу дід Леон наче був готовий до його приходу. Хлопець не хотів зловживати дідовою гостинністю, хоча часто-густо отримував від нього мудрі настанови. Але сьогодні мудре слово діда Леона було конче потрібне. До кого ще йому йти за порадою?

— Доброї ночі… — мовив до старого Ештон, та дід Леон не дав йому договорити й мовчки заштовхав у подвір’я, хутко зачинивши ворота.

— А тепер здоровкайся, скільки душа бажає, — заусміхався в сиві вуса.

— Доброї ночі, миру вам, — повторив Ештон.

Зайшли в сіни. Дід кивнув на ослінчик. Ештон усівся та став мовчки спостерігати за старим. Той зносив на стіл трави, корінці, ступки, товкачі, сікачі та інше знаряддя, яке, на думку діда, потрібне було для їхньої сьогоднішньої розмови.

Здавалося, що старий уже й забув про свого гостя.

— Діду Леоне, я… — почав був Ештон, та дід його різко перебив:

— Ой, не про те думаєш, хлопче! Тобі виспатися треба й сил набратися, бо скоро ранок, — захитав головою.

І справді, за вікном потроху сіріло.

— Але я хотів… — зробив ще одну спробу Ештон.

— Знаю. Добре, що ти прийшов. Не хвилюйся, відпочивай. Усе покаже ранок, — із цими словами дід відчинив перед ним двері до господи.

Як зовні, так і всередині оселя швидше нагадувала хатинку з давніх легенд, яких Ештон у дитинстві досхочу наслухався від матері. Легенди — чи не єдині спогади, які йому не стерли повністю. У хаті діда Леона все було таке, як малювала дитяча уява. Піч, лава, довжелезний стіл із накладеними на ньому чудернацькими коренями, галузки, пов’язані в невеличкі пучечки, висока, аж до стелі, але зовсім не широка шафа з численними шухлядками… Свічка на свічнику кидала мерехтливе і сонне сяйво на весь цей нехитрий скарб і на ще одну лаву, що слугувала ліжком.

Дід Леон вказав очима на лаву. Ештон не сперечався. Усе одно до світанку йому краще перебути тут, а вже на ранок він вирішить, як діяти далі. Дід подав йому невелике горня із рідкуватою сьорбанкою. Скуштувавши її, Ештон відчув змору.

«Хтозна, що дід підмішує у своє вариво?» — із цією думкою хлопець заснув на лаві.

…Прокинувся від різких пахощів. Розплющив очі, вдихнув на повні груди, так і не зрозумівши, що цей запах йому нагадує. Відчував стільки сил та енергії, наче спав увесь день.

Над ним уже чаклував дід. Сивий, із короткою білою бородою. Світлу накидку з довгими широкими рукавами, вигаптовану по низу старовинними візерунками, підперезав широким темним паском. Довгі світлі штани розширювалися донизу. Взуття було такого самого кольору, що й пояс, та не з тканини, а зі шкіри, дрібно-дрібно і майстерно переплетеної. Виставивши на свій довгий стіл два киплячі казанки, дід почергово докидав туди трави й примовляв:

Тому, кому належить, передаю,

Тому, кого вибрано, передрікаю,

Того, хто вартий, наділяю,

Хай буде по слову моєму!

Ештон уже ладнався здивовано стенути плечима, та стримався. Мовчки чекав, вкотре оглядаючи кімнату, коли дід дочитає свої мантри. Ніби все, як завжди, проте щось змінилося. Над лавою, на якій спав, побачив чималий арсенал пістолів і знову зацікавлено поглянув на господаря хатини. Наче мирний чоловік, а озброєний до зубів, немов на війну зібрався. А от звичайнісінького захисту на вікнах чомусь немає. Як добре, що він учора не наговорив зайвого! Це дід його зупинив! Щоразу Ештон забуває про нечувану дідову безпечність.

Дивак цей старий. На позір сенсу в його роздумах нема, і важко вловити думку за безкінечними загадками, але щойно почне балакати — на душі чомусь легшає, наче ширяєш у світлому небі білою хмаринкою. Дивиться чіпким упевненим поглядом і мовчить, але так по-особливому, що розумієш усе, що хоче сказати. Дивина та й годі!

— Ковтни. — Небагатослівний дід простягнув напій, і Ештон надпив густу гірко-терпку суміш із приємним малиновим ароматом. Напій додав сили і втамував голод. Ештон кілька разів ковтнув, аж поки дід не показав жестом, що вже досить.

— Часу в тебе небагато, до наступної ночі закінчиш із тим важливим, що тягнеться, — вдався до своїх загадкових пророцтв дід. — Приймеш того, хто приб’ється до тебе, бо він друг. Ворог твого друга — твій ворог. Те, що маєш при собі, бережи, воно двічі тебе врятує. Про те, що залишив, пам’ятай, ним із другом поділися. Але той, хто чекає, робить це намарне, хай не віддає того, що має. Віддай подароване, але бережи знайдене. Пам’ятай головне: не бійся!

Від дідових слів голова йшла обертом. Дід Леон і сам загадковий. Він знає і розуміє, чим живуть світи й люди в них. Ештон трохи помандрував, тож знав, що таких, як Леон, — одиниці. Щиро кажучи, він ніколи ні від кого й не чув про таких. Але хіба сам розповів би комусь про нього? Отож-бо й воно! А дідові слова, хоч би якими заплутаними вони здавалися, завжди мають просту розгадку.

Дід особливий. Доброта ллється від нього незримими ріками, і тому поруч із ним почуваєшся затишно і спокійно. Ештон знаходив дорогу до діда тільки у скруті. Таке враження, що старий сам вирішує, кому й коли відкрити дорогу до себе, а кому закрити.

— Чи готовий ти до знань, якими я ладен поділитися? — Дід поглянув юнакові в очі.

Хлопець саме витягав кульки з пророцтвами з думотона