Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець
Бібліотекар Лі, встаючи зранку, любив іноді із заплющеними очима підійти до полиці, взяти навмання книжку, розгорнути і прочитати те, на чому спочив його палець. І, прихопивши із собою чиюсь думку, йшов показати їй сад, ставочок, стежку, що вела вглиб Притулку, небо, хмари… Він не ставав ні її полоненим, ні володарем, просто дозволяв їй бути поруч, супроводжувати себе. Це нагадувало метелика, який сідає тобі на руку, а потім відлітає, струснувши з крилець пилок, невидимий для ока й невідчутний на шкірі.
Щоб це не стало ритуалом, Лі зрідка звертався до того, що вчені люди називають медитацією на задану тему, або грою в бісер. Адже він жив у світі, що безперестанку змінювався. Жив уже довго, розвішуючи дзвіночки на деревах, вирощуючи пахучі трави, майструючи повітряних драконів і, звісно, дбаючи про книги, Але, бувало, прокидався таким, ніби щойно ступив на дорогу життя і потребував чиєїсь поради. Приходив до книг, брав навмання якусь і читав той рядок, на якому спинився палець. І якось прочитав: «Цей день ― один з найкращих у твоєму житті, Джоне!»
Аж заплескав у долоні, адже ці слова зручно лягали в русло останніх подій.
Джон Сміт, якого звали колись інакше, вирішив нікому не говорити власного таємного імені, бо навіть не сподівався віднайти втрачену сутність у Притулку. Коли він уранці вмивався коло струмка, краї якого поросли густою травою, й доводилося витягувати руки, аби зачерпнути води, зауважив, що навіть рухи його змінилися, стали неквапливими. Коли це я востаннє вмивався зі струмка? ― подумав він і не міг згадати, бо кожен приємний спогад викликав би неприємний.
Джон Сміт витер лице рушником. І, замість того, щоб повернутися назад, ступив на стежку, яка пролягла вздовж течії струмка. Він був готовий піти нею, але стара Марфа покликала його в цей час до сніданку, і нічого з того не вийшло.
А стежка далі огинала високий пагорб з липою на вершині, під якою було колись святилище невідомого божества, нині лиш кілька каменів, порослих бузиною та бур’яном. Усе це Джон Сміт незабаром побачить, а зараз він п’є молоко, заїдаючи хлібом з медом, а, закінчивши, підводить очі на Марфу, наче дитина, якій треба придумати якесь заняття, або просто прогнати з очей, щоб не плуталася під ногами.
Марфа чистить картоплю коло великої печі, на якій, певно, спить, вигріваючи старечі кістки. Усюди чисто, просторо. Джон Сміт спізнився і сидить сам за великим столом без скатертини. Він гадав, що у Притулку не їдять картоплі, не п’ють молока, не рубають дров, що тут немає руїн, а самі палаци з безліччю просторих покоїв. Ні, він не був розчарований: просто світ його порятунку виглядав надто земним.
― Дякую, ― сказав Джон Сміт. ― Може, вам чимось допомогти? Він злякався ― таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.
Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:
― О, вітаю! Я ― тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!
― Мене?
― Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…
― Добре.
― Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.
Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.
Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:
― От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.
― Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?
― З тими, які я не можу вилікувати. ― І, сміючись, додав:
― Їх лікує час.
― А, може, смерть?
― Ох, добродію! ― аж спинився лікар, ― Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?
Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.
― Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.
― Можливо, ― буркнув Джон Сміт. ― Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.
― Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.
― Ну, і як?
― Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?
Джон Сміт мовчки кивнув.
Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.
― Ну, ось, ― сказав лікар, ― це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…
― Мені потрібно пройти карантин?
Лікар здивовано звів брови:
― У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди,
