Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

З Марфою, Старим, Лі було набагато легше. Він виріс у них на очах і вважав своєю родиною. Антон пам’ятав, як сидів на колінах у Старого. Тоді той частіше виходив дивитися на світ. Та якось Старий сказав Марфі: «Доню, послухай мене! Мої очі вже наситилися цим світом, а ноги переміряли його вздовж і впоперек. Щоб бачити це, мені не треба дивитись. Запали вогонь. Мені зимно». Певно, гадав Антон, таке трапляється з дуже старими людьми. І Марфа теж колись втомлено заплющить очі, бажаючи лише тепла. Тоді він оселиться поруч і доглядатиме їх обох. Це краще, ніж тремтіти щоразу перед незнайомцями, чиї очі чужі й сумні. Право вибору дається лише раз у житті ― в юності, коли ти не вмієш з нього як слід скористатись.

«А право втечі існує завжди», ― думає Старий у своєму кріслі. Однак користаються з нього лише тоді, коли втрачено всі інші права. Внутрішнім зором він бачить, як прибулець, знемагаючи від спеки, дряпається по крутому схилі, хоч з другого боку було б зручніше. Як віднаходить зруйновану часом і негодою каплицю, що її збудував чернець, який, проживши у Притулку сто і два роки, повернувся подивитися, чи ще існують у тому світі сім смертних гріхів. З одного боку, можна вважати, ніби тих гріхів уже немає, але є ще люди, що в сліпоті своїй і глухоті не відають, що творять. А з другого ― певно, існує якесь інше пояснення. «Я давно там не був, ― думає Старий, ― Але якоюсь мірою був там завжди».

Той чернець поводився трохи незвично. Приніс із собою зшиток, завинений у шматину, й сказав Писареві Східних Воріт Артемізію: «Благаю Притулку для моєї Книги, де описані найчорніші діяння людини. Це єдине місце, де її не знайдуть вороги Господні». Тицьнув згорток спантеличеному Артемізію і вже хотів повернутися назад у пустелю, коли побачив у отворі дверей ясний тихий сад у весняному вбранні, і серце його не витримало. Чернець захитався і впав…

Так він залишився тут, поволі видужуючи, а що тутешньому людові були незрозумілі його вчені богословські розмови, носив на пагорб камені й будував із них щось. Інші думали ― дім, але то була капличка, місце для молитви й роздумів. Жив чернець у Долині, й з часом зацькований вираз його обличчя перемінився на погідний, з легенькою посмішкою на вустах. Лише раз на рік перечитував він свою Книгу, яка зберігалась у Бібліотеці.

Отак минуло сто і ще два роки, коли чернець, узявши до рук палицю для опори кволим ногам, вдягнувши латану рясу, в якій колись прийшов сюди, покинув Притулок. Він ні на мить не забував про той світ, у якому коїлися страшні речі. Коли його згорблена худа спина зникла за Західними Ворітьми, залишилися Книга і Капличка, яку ніхто не доглядав. А на руках Старого тоді з’явились уперше рани, що стікали кров’ю, але серце боліло, тільки серце. Бо Старий знав, що не повернеться вдруге той, хто благав притулку не для себе, а для книги. Лагідним був той чоловік. Молився мовчки І щоб ніхто не бачив, охоче допомагав кожному, їв лише раз на день і потай тужив, наче залишив десь родину, якій був опорою. Перед відходом прощався, казав кожному, навіть малій дитині:

«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.

Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ― спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.

― Вам принести?

― Ні, може, прибулець прийшов по неї.

Ось так Старий звів докупи двох людей, які жили у різні часи, але здавалися йому чимось схожими. Важко було уявити їх поруч: сухенький чернець зі сльозавими очима, тихим, як шепіт, голосом, та міцний, ще молодий чоловік з неспокійним поглядом найманого вбивці. Не конче бути найманим убивцею, щоб мати очі людини, яку з усіх боків оточила смерть.

― Ми дали Книзі притулок, ― нагадав Лі.

― Хіба Притулок вічний?

Лі був надто мудрий, щоб вжахнутися від цих слів, але вони здивували його. «Одна й та сама річ ― вічна і невічна водночас, ― подумав він. ― Це я добре знаю. Якщо зникне Притулок, отже, у ньому немає потреби».

― Усе повторюється, ― пробурмотів Старий, ніби втішаючи їх обох. ― Але для тих, хто живе довго. Проте щоразу тінь не є саме тією тінню, а річ не є тією самою річчю…

«Ось вона», ― полегшено зітхнув Лі. Книга, для якої він сплів колись палітурки з кори, стояла у найтемнішому кутку Бібліотеки і була захищена з обох боків іншими книжками. Щоправда, з книгами іноді трапляється, що їм не подобається сусідство, і вони перебираються на нове місце або починають хворіти. Лі розгорнув Книгу, писану від руки на пергаменті. Колись він читав її, щоб збагнути, чому ця Книга так потребувала Притулку. Чернець не приховував, що все те діялося на його очах, і він мусив описати його.

Моторошною була ця Книга. Здалеку видавалося, що причина злих діянь полягала у безпорадності й неодностайності людей, що вихід знайшовся б. Але Лі не дав себе спокусити цій легковажній думці.

Історія ченця (Уривок)

… На третій день за воротами зібралася сотня прохачів, а нині їх залишилося десятків зо три. Небагато розбрелося по околицях, але більшість лежала непохованими, й ночами, нехай Господь заплющить очі, їх потай поїдали живі. Сморід проникав поверх мурів нашої святої обителі, тому в церкві курився ладан, а на подвір’ї ялівцеве гілля,

Брати ходили, мов у воду опущені, а послушник Вінсент повісився в саду, бо серед прохачів побачив власну матір, яка вмирала з голоду. Брама нікого не впускала і не випускала. Абат замкнувся у себе, й лише через два дні ми дізналися, що він помер.

Випав сніг і вкрив останки тих, хто марно благав у нас притулку, але такою великою була сила закону, що ніхто не посмів відчинити брами. Ключ від брами покійний