Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець
У власному сні Лі танцював, на нього дивилося багато людей. І коли танок мав скінчитися. Лі повинен був приєднатися до людей, стати частиною їхньої спільноти. Через це він не хотів припиняти танцю, хоча хіба погано жити, коли довкола багато хороших людей? Однак ці люди не були добрими, від них віяло холодною байдужістю. Одна мелодія кружляла довкола іншої, не наближаючись. Доки? ― спитав себе Антон, розплющив очі й зустрівся із сонцем, яке вже мандрувало до заходу.
Прибулець, чистий, у свіжій сорочці, лежить, напевно, на ліжку, чекаючи темряви, щоб заснуло його тіло і спочив розум. І він ще не вирішив, що робитиме в Притулку.
І час доїти кіз. Лі обірвав свій танок життя і посміхнувся. Колись же треба спинитися.
II
Мешканці Притулку отримали багатий спадок: руїни. Колись, ще до Притулку, тут було велике місто. Жителі покинули його, випивши всю воду, вирубавши ліси, виснаживши землю. Багато міст мали таку ж долю і досі перебувають, забуті, під товщею піску. Але тільки це місто стало осереддям Притулку і джерелом будівельного матеріалу, з якого час вивітрив усі спогади.
Прибульці не шукали для себе якоїсь певної моделі співжиття. Вони не знали, що саме їх захищає, але вірили, що тільки Притулок гарантує їм повну безпеку. Віра ― річ самодостатня і абсолютна. Якщо іноді й виникали якісь громади, то вони об’єднували утікачів тим, від чого ті втікали. Але поступово Притулок наситився співчуттям настільки, що кожен міг жити, не почуваючись покинутим, не потребуючи опіки. Здавалося, тіні людей, які жили тут упродовж тисячі років, блукали поруч із живими, повертаючись сюди знову після смерті у тому світі.
Із Притулку виходили через Західні Ворота. Антон уявляв собі, що там також живе Писар, який має книгу для записів, комірку для неї у товщі муру, тільки біля Воріт не висить дзвінок. Йому здавалося, що Писар Західних Воріт ― ніби дзеркальне відображення Писаря Східних. Пише лівою рукою замість правої і ґудзики пришиті в нього з другого боку.
Можливо, все було інакше. Бо жоден Притулок не зміг би існувати стільки часу. Він став би скалкою в оці тих, кому небайдужа доля їхніх жертв. У тому світі завжди було вдосталь притулків: церкви з кімнатами для втікачів, монастирі, навіть міста. Можливо, це давнє місто, нині розпорошене, теж колись служило притулком. На усіх таких притулках лежала печать недовговічності. Варто було туди потрапити хворому ― і чума притулок порожнів. Часто порушувалася недоторканність.
Бажання Вічного Притулку, ідея Вічного Притулку витворили це місце, де жили Антон, Марфа, Лі, Старий та багато інших. Самі вони не думали про Вічність, і слава Богу, бо гординя зробила б Притулок лише маревом у пустелі. Прибульці, зневірені майже у всьому, скалічені, нещасливі, вигадали його ― і слова стали цеглою, водою, хлібом.
Історія Притулку складається з приблизних дат і подій, що ніколи не траплялися. Час тут визначали пори року, а не якісь там цифри. Коли входиш у світ, який стирає твоє минуле, час розтягується до нескінченності.
Чи була поразкою поява тут? Швидше за все, ні, бо потрапляли сюди не всі, а лиш обрані великою мукою і великою любов’ю до життя. Упродовж багатьох років (якщо хтось захотів би безсмертя, то мав би його, чому б ні?) ніхто не намагався змінити, перетворити Притулок. Той сам, як зручне ложе, приймав обриси, що відповідали кожному, бо Притулок існував для прибульців, а не вони для нього.
Такого не буває, скажеш ти, той, хто ніколи й не пробував шукати Притулок. Але все ж він є, і буде, і те, що Притулок не позначений на жодній карті, не описаний правдиво у жодній книзі, бо слава його живе лише у потаємних місцинах людського серця, плине з мовчазних уст душі, ― не означає, що його не існує. Для когось він є, а для когось ― нема його.
Дзвоник біля дверей, які відчиняє Писар Східних Воріт, ― це знак, що попереджає притулок про настання змін у ньому самому. Його чують ще Писар Антон і Бібліотекар Лі, лжебібліотекар, як він себе називає, бо не є одержимий книгами. Дзвоник може пролунати і серед зимової ночі, коли важко вчасно прийти на поклик. Антонові сниться сон, що він уже встав, запалив ліхтар, і йде відчиняти Ворота. Дзвінок може прозвучати, коли Писар відпочиває, коли їсть, коли працює, ― і щоразу серце його завмирає, бо, хоч би скільки він намагався полегшити перехід з одного світу в інший, щоразу залишається трохи розчарованим у собі. Через те Антон вважає себе несправжнім Писарем, а Лі ― несправжнім Бібліотекарем. Може, тому, що їм доводиться жити на межі двох, навіть трьох світів. Третій світ ― то Бібліотека. Якби ти пожив у Притулку, то збагнув би, чому тут бібліотека втрачає звичний сенс.
У Притулку вона виглядає так: кілька кімнат з дерев’яними полицями, на яких вмостилися книги, тобто такі товсті чи тонкі футляри, наповнені зшитими або розрізненими листками. Ці аркуші, з паперу або шкіри, вкриті знаками, які мають різні способи тлумачення. Здебільшого це нецікаво мешканцям Притулку. Той, хто уникає спогадів про минуле, намагається відгородитися від того, що може розтривожити ще незагоєні рани. Адже кілька слів, невеличка книжечка здатні викликати у прибульця бурю почуттів. І, хоча вони мають вдосталь часу на пошуки істини, воліють спершу віднайти власне втрачене обличчя. Антон проводить їх повз Бібліотеку, наче це просто житло Лі.
Бібліотека стає потрібною пізніше, як золотий запас. Тому треба провітрювати кімнати, переставляти книги, витирати пил, словом, дбати про них, навіть коли не бажаєш пізнати їхній зміст. Бо книги ― теж прибульці. Їх знищували, зневажали, переслідували ― то ж хіба вони не заслуговують на притулок?
Малим Антон любив роздивлятися малюнки, упізнаючи на деяких Притулок: його дерева, будинки, пташок, звірів, людей. Нічого дивного в цьому не було, адже кожен прибулець вкладав свою частку в його світобудову. Через те ніхто не почувався у
