Танок драконів - Джордж Мартін

— Отака відплата кревногубцеві,— промовив Тиріон уголос під завивання вітру за бортом. Несправедливо топити і юнгу, і капітана, і решту команди за Тиріонові гріхи, та коли це боги були справедливі? І саме тої миті його поглинула темрява.

Коли він знов отямився, голова аж лускала, а корабель крутився запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже в порту. Тиріон звелів йому стулити пельку, а коли голомозий здоровань-матрос підхопив його під пахву й виніс у трюм, де вже чекала порожня винна діжка, Тиріон слабко хвицався й викручувався. Діжка була невисока, замала навіть для карлика. Відбиваючись, Тиріон обмочив штани, та й це не допомогло. Його пхнули в діжку головою вниз, аж коліна опинилися на рівні вух. Обрубок носа жахливо свербів, але руки так були притиснуті до тіла, що він не міг дотягнутися й почухатися. «Паланкін якраз для людини моєї комплекції»,— подумав Тиріон, коли забивали покришку. Почулися крики, і діжка поїхала вгору на коловороті. З кожним ривком череп ударявся в дно. За мить у Тиріона закрутилося в голові: це діжка покотилася вниз, а потім об щось гепнулася, й він мало не зойкнув. У його діжку врізалася інша, й він прикусив язика.

Це була найдовша подорож за все його життя, хоча насправді тривала вона щонайбільше півгодини. Його підіймали й опускали, котили й ставили, перевертали так і сяк, знову котили. Крізь дерев’яні клепки чутно було чоловічі голоси, а одного разу неподалік заіржав кінь. Ноги вже судомило, і незабаром вони так розболілися, що Тиріон забув і про молоточки в голові.

Закінчилося все, як і почалося: його ще раз прокотили, і йому остаточно забило памороки. Неподалік перемовлялися незнайомою мовою дивні голоси. Хтось почав грюкати в покришку — і зненацька вона вискочила. Діжку затопило світлом і прохолодою. Жадібно хапнувши повітря, Тиріон спробував випростатися, та лишень перекинув діжку набік і вилетів на тверду земляну долівку.

Над ним стояв чудернацький товстун з роздвоєною жовтою бородою, тримаючи дерев’яну киянку й залізне долото. Халат на ньому був завбільшки з турнірний намет, а нетуго зав’язаний пояс розв’язався, оголивши велетенське біле черево й чималі груди, які звисали, мов мішки з салом, порослі жорстким рудуватим волоссям. Товстун нагадав Тиріонові тушу морської корови, яку колись море вимило в печери під Кичерою Кастерлі.

Товстун, поглянувши згори вниз, посміхнувся.

— П’яний карлик,— зронив він загальною мовою Вестеросу.

— Дохла морська корова,— озвався Тиріон з повним крові ротом. І сплюнув товстуну під ноги. Він опинився у довгому напівтемному льосі зі склепінчастою стелею, з побілілими від солі мурованими стінами. Навколо виднілися діжки вина й елю — спраглому карлику точно вистачить на всю ніч. «Ба й на все життя».

— А ви зухвалий! Подобаються мені такі карлики,— розреготався товстун, і його сало так затрусилося, аж Тиріон перелякався: тільки б не впав і не розчавив його.— Ви зголодніли, мій маленький друже? Втомилися?

— Я спраглий,— Тиріон важко підвівся навколішки.— І брудний.

Товстун понюхав повітря.

— Тоді спершу купіль, атож. Потім обід і м’яке ліжко, так? Мої слуги про це подбають,— він відклав киянку й долото.— Мій дім до ваших послуг. Друг мого заморського друга є другом Іліріо Мопатиса, так.

«А другові Вейриса Павука я можу довіряти приблизно настільки, наскільки мені стане сили його зрушити з місця».

Однак товстун стримав своє слово щодо купелі. Не встиг Тиріон сісти в гарячу воду й заплющити очі, як заснув. Прокинувся голяка на гусячій перині — м’якій як хмарка. Язик пошерхнув, у горлі пересохло, зате прутень стояв твердо, як залізна штаба. Тиріон скотився з ліжка, відшукав нічний горщик і, стогнучи від задоволення, почав його наповнювати.

Кімната була неосвітлена, тільки в прорізах віконниць пробивалися жовті промінчики сонця. Тиріон струсив останні краплі й перетнув візерунчастий мирський килим — м’який, як весняна травичка. Незграбно виліз на підвіконня й відчинив віконниці — волів поглянути, куди це його закинули Вейрис і боги.

Під вікном, немов чатові, шість вишень з голим і гінким брунатним гіллям сторожили мармуровий басейн. На воді стояв голий хлопчина з бравським клинком у руці, готовий до двобою. Був він граційний і вродливий, років щонайбільше шістнадцятьох, з прямим білявим волоссям до плечей. Він здавався таким живим, що тільки по довгій хвилі карлик збагнув, що це розмальована мармурова статуя, меч якої зблискував, як справжня криця.

На тому боці басейну виднівся дванадцятифуговий цегляний мур із залізними піками нагорі. За ним лежало місто. До затоки тісно тулилося море черепичних дахів. Тиріон бачив квадратні цегляні вежі, великий червоний собор, удалині на пагорбі — особняк. А далеко далеко на глибоководді танцювали сонячні відблиски. Затоку перетинали рибальські човни, їхні вітрила виляскували на вітрі, а вздовж узбережжя стриміли щогли великих кораблів. «Котрийсь із них точно пливе в Дорн або в Східну-варту-на-морі». От тільки Тиріон не мав чим заплатити за вояж, а крутити весла йому не подужати. «Можна найнятися юнгою, щоб команда знущалася з мене по всьому вузькому морю».

Цікаво, де ж він? «Навіть повітря тут пахне по-іншому». Прохолодний осінній вітер переповнювали запахи дивних прянощів, а з-за муру долинали віддалені крики з вулиць. Схоже було на валірійську мову, однак вирізнити вдавалося хіба що кожне п’яте слово. «Це не Браавос,— дійшов висновку Тиріон,— і не Тайрош». А голе віття й холодне повітря виключали Ліс, Мир і Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся й побачив свого товстого господаря.

— Це Пентос, так?

— Атож. Що ще це може бути?

Пентос. Ну, принаймні це не Королівський Причал, чого вже там.

— У куди тут діваються повії? — почув Тиріон власне запитання.

— Тут, як і у Вестеросі, повії у борделях. Але вам вони не знадобляться, мій маленький друже. Беріть з моїх служниць кого схочете. Ніхто не посміє вам відмовити.

— Рабині? — з притиском поцікавився карлик.

Товстун погладив один з наолієних хвостів своєї жовтої бороди, і цей жест видався Тиріону страшенно непристойним.

— У Пентосі рабство заборонене умовами пакту, який сто років тому нав’язали нам браавосяни. Та все одно вони вам не відмовлять. А тепер нехай вибачить мене мій маленький друг,— Іліріо з натугою легенько вклонився.— Я маю честь бути магістром цього великого міста, і правитель скликає нас на збори. Увесь особняк і двір до ваших послуг,— він усміхнувся, показавши повний рот кривих жовтих зубів,— але в жодному разі не виходьте за мури. Краще