Танок драконів - Джордж Мартін

Однак не всі шкуроміни однакові. Одного разу Гаґон узяв із собою десятирічного Клубка на збори шкуромінів. Найбільше в товаристві було варгів-вовкунів, але були там й інші — дивніші й захопливіші. Борок був настільки схожий на свого вепра, що йому тільки іклів бракувало; Орелл був з орлом, Вересінь — з тінь-котом (щойно Клубок угледів цю парочку, як і собі захотів тінь кота), а Грізелла — з козою...

Та ніхто з них не мав такої сили, як Варамир Шестишкурий, навіть Гаґон — високий і похмурий, з долонями твердими як камінь. Мисливець помер у сльозах, коли Варамир забрав у нього Сіроманця — вигнав його з вовчого тіла й сам вселився у звіра. «У тебе, старий, другого життя не буде». Тоді його ще називали Варамиром Тришкурим. Сіроманець став його четвертою шкурою, от тільки старий вовк був слабким і беззубим і незабаром пішов слідом за Гаґоном.

Варамир мав змогу вселитися в будь-якого звіра і приборкати його, аж тіло звіра ставало його тілом. Хай це буде собака чи вовк, ведмідь чи борсук...

«Будячина»,— подумав він.

Гаґон обізвав би це збоченням, найчорнішим з усіх гріхів, але Гаґон мертвий, обгризений і спалений. Манс би також проклинав Варамира, але й Манс чи то загинув, чи то в полоні. «Ніхто й не дізнається. Я стану списосудженою Будячиною, а Варамир Шестишкурий помре». Дар, наскільки він розумів, згине разом з його тілом. Варамир утратить своїх вовків і доживе життя в тілі худореброї, бридкої від бородавок жінки... але ж він житиме. «Якщо вона повернеться. І якщо мені вистане сили вселитися в неї».

Варамира накрила хвиля запаморочення. Отямився він навколішках, руки загрузли в сніговому заметі. Підхопивши жменю снігу, він пхнув її в рота, розтер по бороді й потрісканих губах, вбираючи вологу. Вода була настільки холодна, що він заледве змусив себе ковтнути, й це знову нагадало йому, як він увесь палає.

Після талого снігу голод тільки загострився. Шлунок жадав їжі, а не води. Снігопад уже вщух, однак повіяв вітер, здіймаючи в повітря кришталики, які сікли обличчя, поки Варамир продирався крізь замети, а рана в боці то відкривалася, то закривалася. З рота вихоплювалися кошлаті білі хмарки пари. Дійшовши до віродерева, Варамир побачив під ним обламану гілку, якою можна було скористатися як костуром. Важко спираючись на неї, він подибав до найближчої хатини. Може, місцеві, тікаючи, щось там залишили... мішок яблук, в’ялене м’ясо — будь-що, аби він зміг протриматися до повернення Будячини.

Він уже майже дійшов, коли костур тріснув під його вагою, і ноги підломилися.

Скільки він отак пролежав, спливаючи червоною кров’ю на сніг, Варамир не міг сказати. «Цей сніг мене поховає». Це буде мирна смерть. «Подейкують, під кінець відчуваєш тепло. Тепло й сонливість». Приємно буде знову відчути тепло, хоча й сумно ставало на думку, що вже ніколи не побачити йому зелених країв — теплих країв за Стіною, про які любив співати Манс. «Світ за Стіною не для таких, як ми,— казав Гаґон.— Вільний народ боїться шкуромінів, але водночас поважає. А уклінники на південь від Стіни полюють на нас і забивають, як свиней».

«Ти мене застерігав,— подумав Варамир,— але ж саме ти показав мені Східну варту». Йому було тоді щонайбільше десять років. Гаґон виміняв дюжину низок бурштину й повні звіриних шкурок санчата на шість бурдюків вина, кавалок солі й дешевий казанок. У Східній варті проводити такі оборудки було краще, ніж у Чорному замку: сюди припливали кораблі, повні товарів з казкових заморських країв. Ворони знали Гаґона як мисливця, вважали другом Нічної варти, радо слухали новини, які він приносив з-за Стіни. Дехто знав, що він — шкуромін, але про це ніколи не говорилося. І саме у Східній-варті-на-морі він ще хлопчиком почав мріяти про теплий південь.

Варамир відчував, як на чолі тануть сніжинки. «Це не так жахливо, як горіти. Засну і не прокинуся — нехай починається друге життя». Вовки були вже ближче. Він відчував їх. Можна покинути своє слабке тіло, перевернутися на вовка — полювати ночами й вити на місяць. Варг здатен стати справжнім вовком. «От тільки котрим з трьох?»

Не Пронозою. Гаґон назвав би це збоченням, але Варамир частенько прослизав у її шкуру, коли вона парувалася з Однооким. Та йому не хотілося своє нове життя прожити в ролі самиці — хіба що як зовсім не буде виходу. Нагонич, молодий самець, пасує краще... проте Одноокий більший і грізніший, і саме Одноокий парується з Пронозою, поли починаються гони.

«Кажуть, зрештою все забуваєш,— розповідав Гаґон за кілька тижнів до смерті.— Коли помирає людське тіло, дух продовжує жити в тілі звіра, але день у день його пам’ять стирається, у звіра стає дедалі менше від варга й дедалі більше від вовка, поки від людини не лишається і сліду — її місце посідає звір».

Варамир пересвідчився, що це правда. Коли він забрав собі орла, який колись належав Ореллу, то відчував, як лютує інший шкуромін через Варамирову присутність. Орелла убив ворон-перекинчик Джон Сноу, й Орелл так люто ненавидів свого вбивцю, аж Варамир піймав себе на тому, що й сам зненавидів те звіреня в людській подобі. Варамир здогадався, хто такий цей Сноу, щойно побачив біля нього мовчазного білого деривовка. Шкуромін завжди відчує шкуроміна. «Шкода, Манс не дозволив мені вселитися у деривовка. Ото було б королівське друге життя». Варамир і сумнівів не мав, що йому б це вдалося. Сноу мав потужний дар, але ніколи не вчився й досі намагався побороти свою природу замість тішитися нею.

Варамир бачив червоні очі віродерева, що витріщалися на нього з білого стовбура. «Боги мене судять». Його прошив дрож. Він чинив паскудні речі, жахливі речі. Грабував, убивав, ґвалтував. Жирував на людятині, хлебтав кров присмертних, теплу й червону, просто з перегризених горлянок. Заганяв ворогів у лісах, нападав на них уві сні, видирав їм пазурами тельбухи й розкидав у багнюці. «Яке солодке було в них м’ясо!»

— Це звір чинив, не я,— прошепотів Варамир хрипко.— І даром цим нагородили мене ви.

Боги не відповіли. В повітрі повисла біла й туманна пара від його подиху. Відчувалося, як бороду вкриває наморозь. Варамир Шестишкурий заплющив очі.

Наснився старий сон про халупу на березі моря, дзявкотіння трьох собак, жіночі сльози.

«Горбок. Це за Горбком вона сльози ллє, а за мною так і не заплакала».

Клубок народився на місяць раніше строку, хворів так часто, аж ніхто й не