Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Здається, мені потрібне взуття, — визнав я.

Він засміявся та посадовив мене, а тоді виміряв мої босі ноги руками. На вулицях, на щастя, було сухо, тож ноги в мене були вкриті лише пилом із бруківки. Якби пройшов дощ, вони б були страхітливо брудними.

— Подивимося, що тобі до вподоби й чи є в мене щось твого розміру. Якщо ні, я можу виготовити або перешити якусь пару під тебе за годину-дві. Отже, для чого тобі потрібне взуття? Для ходіння? Для танців? Для їзди верхи? — Він відкинувся, сидячи на табуреті, і взяв пару черевиків з полиці в себе за спиною.

— Для ходіння.

— Я так і думав. — Він вправно натягнув мені на ноги пару панчіх, неначе всі його клієнти заходили до нього босоніж. Запхав мої ноги в пару якогось чорного взуття з пряжками. — Як тобі ці? Наступи трохи, щоб упевнитись.

— Я…

— Тиснуть. Я так і думав. Що може дратувати більше, ніж черевик, який тисне? — Він зняв їх і миттю взув мене в іншу пару. — Як щодо цих? — Вони були темно-багряні й виготовлені чи то з оксамиту, чи то з фетру.

— Вони…

— Не зовсім такі, як ти шукаєш? Не можна сказати, що ти помиляєшся: вони страх як швидко зношуються. А от колір гарний, у таких добре ганятися за дамами. — Він ніжно взув мене в нову пару. — Як тобі ці?

Вони були з простої брунатної шкіри й сиділи в мене на ногах так, наче він, перш ніж їх виготовити, виміряв мої ступні. Я притиснув ногу до землі, і черевик щільно охопив її. Я вже й забув, як приємно буває в добрих черевиках.

— Скільки з мене? — дещо боязко запитав я.

Замість відповісти він підвівся й почав обшукувати поглядом полиці.

— Про людину можна дуже багато дізнатися з її ніг, — замислився він. — Дехто заходить сюди, усміхаючись і сміючись, у бездоганно чистому, начищеному взутті, у напудрених шкарпетках. Але коли взуття знято, ноги в них тхнуть просто страхітливо. Це люди, які щось ховають. Вони мають таємниці з поганим запахом і намагаються їх приховати, так само, як намагаються приховати свої ноги.

Він повернувся до мене.

— От тільки це ніколи не спрацьовує. Вберегти ноги від смороду можна, лише трохи їх провітрюючи. З таємницями, можливо, та ж сама історія. Щоправда, я про це нічого не знаю. Знаю тільки про взуття.

Він заходився перебирати численні речі на своєму верстаку.

— Часом ці молодики з двору приходять, обмахуються віялами і стогнуть про останню трагедію. Але ноги в них дуже рожеві та м’які. Зрозуміло, що вони ніколи нікуди не ходили самі. Зрозуміло, що справжнього болю їм ніколи не завдавали.

Нарешті він знайшов те, що шукав, і простягнув пару черевиків, схожих на ті, які були на мені.

— Ось. У них ходив мій Джейкоб, коли був такий, як ти.

Він сів на табурет і розшнурував черевики, які були на мені.

— А в тебе, — повів він далі, — старі підошви як на такого юного хлопчиська: зі шрамами, мозолями. Такі ноги могли б цілий день бігти по камінню без взуття. У хлопців твого віку такі ноги з’являються лише одним шляхом.

Він підняв на мене очі, показуючи, що це було запитанням. Я кивнув.

Він усміхнувся й поклав руку мені на плече.

— Як вони?

Я підвівся, щоб їх випробувати. Вони однозначно були зручнішими за новішу пару, бо були трохи розтоптані.

— Послухай, ця пара, — він помахав черевиками, які тримав у руках, — нова. У них не проходили й милі, і за такі нові черевики я беру талант чи, може, талант і два. — Він показав на мої ноги. — Ці ж черевики вживані, а вживаних черевиків я не продаю.

Він повернувся до мене спиною і почав абсолютно безцільно прибирати в себе на верстаку, мугикаючи щось під носа. За мить я впізнав мелодію — «Іди з міста, міднику».

Я знав, що він намагається зробити мені ласку, і за тиждень до цього я б радо скористався можливістю роздобути черевики задарма. Але це чомусь не видавалося мені правильним. Я тихцем зібрав свої пожитки та, перш ніж піти, залишив на його табуреті парочку мідних йотів.

Чому? Тому що гордість — річ дивна, і тому що на щедрість варто відповідати щедрістю. Але передусім тому, що це видавалося правильним, а цієї причини вже достатньо.

— Чотири дні. Шість, якщо буде дощ.

Рьонт був третім фургонником, у якого я запитав про поїздку на північ, в Імрі, найближчого до Університету міста. Він був кремезним шалдійцем зі страхітливою чорною бородою, що приховувала більшу частину його обличчя. Рьонт відвернувся та грубим голосом вилаявся сіаруською на чоловіка, який вантажив у фургон рулони тканини. Коли він говорив рідною мовою, його голос нагадував сердитий обвал.

Коли він повернувся до мене знову, його грубий голос стишився.

— Два мідяки. Йоти. Не гроші. Можеш поїхати у фургоні, якщо буде місце. Як захочеш, уночі можеш спати внизу. Їстимеш увечері з нами. На обід тільки хліб. Якщо фургон застрягне, помагатимеш штовхати.

Настала ще одна пауза — він заходився кричати на робітників. Три фургони саме напихали крамом, а четвертий видався мені до болю знайомим: більша частина мого дитинства минула в мандрах у такому домі на колесах. На передку того фургона сиділа Рьонтова дружина, Рета. Її лице ставало то суворим, коли вона дивилась, як робітники завантажують фургони, то усміхненим, коли вона розмовляла з дівчиною, що стояла неподалік.

Я вирішив, що ця дівчина — така ж пасажирка, як і я. Вона була моєю ровесницею, а може, на рік старшою, але в такому віці один рік — це чимала різниця. У талів є прислів’я про дітей нашого віку: «Хлопчик росте, а дівчинка виростає».

На ній було практичне вбрання для подорожей, штани та сорочка, і вона була якраз достатньо юною, щоб це не видавалося недоречним. Поводилася дівчина так, що, якби вона була на рік старшою, я б мимоволі побачив у ній даму. Власне кажучи, під час розмови з Ретою дівчина вільно переходила від благородної грації до дитячої енергійності й навпаки. Вона мала довге темне волосся і…

Простіше кажучи, вона була прекрасною. Я вже давно не бачив нічого прекрасного.

Рьонт простежив за моїм поглядом і заговорив далі:

— Отаборитися на ніч допомагають усі. Усі по черзі стоять на варті. Як заснеш на варті, тебе покинуть. Їстимеш з