Крила кольору хмар - Дарунок Корній
— Я не сваритися з тобою прийшов. — Мечислав свого звіра раптом силою волі запхав куди подалі, і зараз на мене дивилися цілком притомні очі мого біологічного батька без ричання та бризкання слиною. — Так, я — не ідеальний, дочко. Але ти ще дуже молода, щоб зрозуміти всю логіку того, що відбувається. Іде війна. І ми, сірі янголи, чи не єдині на боці людей. Ми нічого не нашіптуємо, не надихаємо на подвиги, не змушуємо творити зло. Ми вважаємо, що людина сама в змозі вибрати, на чиєму боці їй бути, як діяти та чинити. Ми оберігаємо людську расу від погибелі. Бо що буде, коли світ заполонить тільки добро й усі-усі раптом стануть світлими? Чи навпаки: світ наповнить зло і земля перетвориться на пекло? І в першому, і в другому випадку людей просто не стане…
Інка у своєму кутку, куди забилася, наче миша, раптом голосно чхає.
Ми озираємося на неї:
— Будь здорова, — кажу автоматично.
І раптом розумію всю безглуздість та жахливість ситуації. Інка все чула. Мечислав її живою не відпустить. Схоже, Інна то розуміє. Мечислав хижо посміхається. Він не встигає нічого сказати, бо в його кишені раптом озивається мобільний. Він дістає телефон. Уважно дивитися на екран, на номер того, хто телефонує.
— Алло. Так, я. Секунду зачекай. — І вже звертаючись до нас: — У мене важливий дзвінок. Не здумайте тільки з повітря вичаклувати мітли та полетіти. По-перше, ви не відьми, а по-друге, п’ятий поверх, і я вас навіть на небі дістану. Кілька хвилин без мене, окей?
Мечислав поривчасто виходить, запопадливо за собою прикривши двері кухні.
Я повертаю голову до Інни:
— Ну і як він тебе вирахував, розкажеш?
Інна нарешті підводить голову і піднімає на мене очі. Такою розгубленою, розчавленою та переляканою я її ще не бачила. Ніс розпухнув, кров уже зупинилася, але від того Інна не виглядає ліпше:
— Він мене вб’є, Адо. Після того що я почула та знаю про нього, він мене точно вб’є.
Інна шморгає і тільки завдяки силі волі не починає ревіти. Може, спроби були, але Мечислав, напевне, зупиняв їх відразу. Авжеж, янголи не люблять, коли вампіри плачуть.
Я сумно хитаю головою. Що я можу їй пообіцяти? Я не впевнена, що зараз сама собі можу допомогти. Натомість озвучую зовсім інше:
— Не вб’є, Інно. Поки я жива, він тебе не вб’є.
— Ти обіцяєш?
— Так, — не роздумуючи, відповідаю: — Я обіцяю!
***
— Ти знаєш, Адо, коли він мене схопив, я й уявити не могла, як Мечислав мене вичислив. Та поки ми до тебе йшли, він усе пояснив. Бо для йоур дедді я й так не жилець, тому мертвим можна спокійно сповідатися, вони ж не розпатякають і всі таємниці заберуть з собою в могилу.
Інна вмовкає. Вона не знає, з чого почати розповідь про те, як заклала мене Мечиславу. Мені стає її шкода. Я підводжуся з-за столу. Відкриваю кухонну шафку, дістаю з верхньої полиці заначку — пачку цигарок. Кидаю її перед Інною.
— На, закури. Мо’, трохи попустить.
Що тут почалося… У мене склалося враження, що Інна не цигарки побачила, а винищувача вампірів зі святою водою та осиковим кілком у руках, то як мінімум.
Вона вхопила пачку, злісно почала її шматувати, потім зірвалася зі стільця, аж той перевернувся, згребла все зі столу і кинулася до вікна. Рвучко відчинила його навстіж і викинула туди пошматовані цигарки.
Я аж рота роззявила. «Очманіла геть від страху», — подумалося тоді. Підійшла до Інни. Відтягнула силоміць дівчину від розчахнутого вікна, бо вона стояла, міцно вчепившись руками в підвіконня, і важко та натужно вдихала холодне вечірнє повітря:
— Ну-ну, Інно. Не побивайся так. Доста. Усе буде добре. От побачиш.
Я беру обережно її за руки, наче смертельно хвору, та саджу на стілець, на якому щойно був Мечислав. Піднімаю з підлоги необачно перевернутий стілець, зачиняю вікно. Інна обхоплює голову руками та починає плакати.
Я не заважаю їй. Сльози бувають гіркими, інколи безглуздими, інколи щасливими, але ніколи вони не бувають нещирими, звісно, якщо ви — не голлівудська зірка та не вар’ят.
Вона перестає плакати так само швидко, як і почала. Шморгає носом, бере брудний рушник, яким іще півгодини тому прикривала носа і витирала кров. Тепер, очевидно, не до церемоній, і вона голосно висякується.
— Мечислав говорив, що то Антон підказав йому ідею за мною поспостерігати. Не відаю навіть, що пуцьвірінка до цього підштовхнуло… А може, вони за всіма час від часу шпигують, і тут враз прийшла моя черга. Хай там як, але то було невчасно. Ти ж добре знаєш, що сірі вампірів недолюблюють. Шет, та хто нас любить? Так, вони не марнують нагоди їх, тобто нас, використати, але це як у торгівлі — ю мі енд ай ю.
— Ага, точно, Інно, — не втримуюся, вставляючи не зовсім вдало у спіч Інни власних п’ять грошиків. — Якщо йдеться про сірих, недолюблювати означає нікому ніколи не вірити.
Інна лишень зітхає та веде свою розповідь далі.
— Того дня, коли я була в тебе і приносила ключ, мене вислідив Антон і, звичайно, відразу «злив» Мечиславу.
Інна гірко зітхає. Обережно пальцями правої руки торкається свого розпухлого носа. Здається, перелому нема, той тільки напух і трохи посинів, але обриси залишилися такі ж, як і раніше. Упирка кривиться, їй болить.
— Інно, він тобі погрожував, так? І ти тому все вибовкала?
Інка ще раз торкається свого носа. Бере зі столу ножа, роздивляється в ньому своє відображення. Воно її не тішить, і дівчина готова знову розревітися. Деякі істоти ніколи не змінюються, навіть на гільйотині їм важливо, яка у них зачіска і чи не потекла, бува, туш.
Маю щось із цим зробити…
Випалюю перше, що стріляє в голову, повертаючи упирку до реальності. Мечислав може з’явитися будь-якої хвилини.
— Інно, а до чого тут цигарки? Чим тобі не догодили? Застереження Мінздраву вперше прочитала на коробці?
Інка зітхає. Сердито та розпачливо кидає ніж на стіл.
— Мечислав мені не погрожував, Адо. Ні він, ні
