Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— Це була гра світла й тіні, пані Елеоноро. Осінь, сонце опускається низько над горизонтом, барвисте листя на деревах створює всякі химери.

Вона зачаровано слухає мій голос. Я кладу свої долоні на її голову. Це вже не дебют, хай йому. Доведеться звикати, що час від часу доведеться й таким займатися.

Елеонора Дмитрівна заплющує очі. Її губи починають шепотіти майже в такт моїм словам:

— Тільки гра світла й тіні. Нічого не бачила. Нічого не було.

Кімнату заповнює глибока тиша та спокій, світло з моїх долонь перетікає на волосся і плечі бідної жінки. Я відчуваю, як налякана душа Елеонори піднімає на мене змучені очі.

Вона готова забути, я готова їй допомогти. І я, наче шатро, розгортаю над нею свої крила. Свої сірі крила.

***

Христина, перелякана та беззвучна, сидить на задньому сидінні автівки. Їдемо мовчки. Віктор, як міг, заспокоїв малу. Твердо пообіцявши, що якщо комусь і віддасть її, то тільки мамі, з рук у руки, без посередників. Христя стривожено перепитала, що таке «посередники»? Віктор твердо відповів: «Усякі там гади. Тобто геть чужі дяді й тьоті». «Навіть з крилами?» — перепитала Христя.

Віктор якось так збентежено подивився на малу і твердо відповів: «Навіть з ореолом на голові та святими дарами в скриньках. Можеш бути спокійна». Христя повірила. Однак додому їхати відмовилася навідріз. Я подивилася на те, як вона міцно притискає до себе ляльку Ядвігу, і рішення прийшло саме по собі.

Любов моєї бабусі щойно врятувала її внучку. «Кров — не водиця. Рідна кров — то половина захисту». Гарні слова, і, здається, вони діють. Так, Христинка має рацію. У квартирі Софії зараз небезпечно. Хтось із янголиного клану може нас там дожидатися. А якщо до Віктора? Очевидно, там теж не ліпше місце для сховку. Більшість знайомих переконані, що ми з ним пара. Ага, ага… Я от, скажімо, досі не знаю, де він мешкає. Якось не доводилося у нього бувати. Через купу тих подій — ніколи. Зрештою, якщо чесно, він мене і не запрошував.

Куди ж нам тепер?

Рішення приходить саме собою, коли Віктор, завівши машину, рушає з місця, питально позираючи на мене у дзеркало заднього виду.

— Вікторе! Їдемо до Михайла з Іренкою. Христинко, поки ми будемо шукати твою маму, ти поживеш у тьоті Іри та дядька Мишка… Тобто Михайла. Обіцяю: це ненадовго. Вони дуже хороші люди.

Мала киває, наче погоджується. Міцно притуляє до себе Ядвігу, тоді пригортається до мене, і ми мовчки їдемо до Винників, містечко-супутник Львова. Там тепер мешкають Ірина з Михайлом.

Віктор телефонує Михайлу. Вони перекидаються кількома словами. У Віктора гарні друзі. Вони не запитують зайвого. Вони завжди раді допомогти.

Біля будинку на нас уже чекають «молодята». У нас немає з собою дитячого одягу, бо ми не наважилися разом із Христиною заїжджати до Софії. Згодом усе необхідне довезе Віктор.

Виходимо з автівки. Іра щасливо та привітно всміхається. От що робить з людиною кохання. Дівчина аж світиться від щастя. Не гірше виглядає і Михайло. Чи це надовго в них? Хотілося б, щоб назавжди. Але чи відбудеться, залежить від двох. Бо кохання — це не просто виділення великої кількість ендорфіну, хімічно подібного до морфіну, хай би що там стверджували наукові дослідження. Це насамперед робота для двох, щоденна і клопітлива. І, якщо у кожній небезпечній ситуації вчасно перемикатися з власного егоїзму на об’єкт почуттів, кохання житиме вічно. О, скільки любові на світі було загублено через самолюбство…

Тю, розмисли, як у столітньої курки…

Віктор щось пояснює Мишку та Ірі. Я не втручаюся, натомість говорю заспокійливі та необхідні дурниці молодшій сестрі. Щоб була обачною, щоб не вірила нікому, крім дядька Михайла та тітоньки Ірини, всі решта можуть виявитися підступними чужинцями. І що я її постараюся якнайшвидше забрати і таки знайти маму. І теде, і тепе… Чи я не майбутній психолог? У мене ж є досвід спілкування з дорослими тітоньками та дядечками, котрі враз опинилися на межі чи… за межею. Декому доводилося навіть пам’ять підчищати. Дивлюся на Христю та розумію: їй цього не доведеться робити.

По-перше, вона не забуде нічого, навіть якщо я дуже старатимуся. По-друге, вона, як на свої малі літа, досить сильна. По-третє, щось мені підказує, таточку, що ти знову добре не розгледів очевидного у своїй меншій доньці. Я ще не знаю, чи вона одна з нас, я досі не відчуваю у ній простору, який присутній у всіх мені знайомих янгольнутих. Але свічечка її душі дуже рівно та чисто горить.

— Галазд, Адо — озивається мала. — Я все лозумію. Знайдіть мою маму. Я цекатиму. І мене ніхто не скливдить. Мене янголи белезуть.

Я цілую її в щічку. Вона хапає мене своїми малими рученятами за шию і міцно обіймає. Клубок чогось трепетного та ніжного підкочує під серце, млоїть та от-от проллється сльозами. Ледве себе стримую, а мала гаряче шепоче мені на вушко:

— Я тебе люблю, Адоцко! Тільки не облазай Вітюсю. Він холосий.

— Я не ображатиму. Обіцяю, — відповідаю пошепки. От сваха маленька й кучерява! — Але він — людина, — навіщось додаю це наче сама собі, бо мала навряд чи зрозуміє.

— Дузе-дузе холосий Вітюса. Але він не дузе людина, Адо, він — цоловік.

Овва! Я такого й від дорослих знайомих феміністок не чула. А тут… від п’ятирічної «жінки». «Чоловік — не зовсім людина! Тому його ображати не треба». Усміхаюся мимоволі.

Мала теж повеселішала, довірливо бере Іренку за руку, вихваляючись своєю лялькою, і вони прошкують до будинку через відчинені ворота. Осіннє сонце лагідно пестить світ. Гладить волосся маленького янголятка Христинки. І воно враз із білого стає трішки рудуватим, і над головою малої з’являється сяйво. Стріпую головою — і вже нічого нема, і я розумію, що все це мені примарилося.

«Гра світла», — шепоче розум. «Гра світла», — шамотить серце, чи не вперше погоджуючись з розумом. Навіть воно не готове прийняти щойно побачене.

6. Інна

Зайшовши до під’їзду, я відразу відчула запахи. Цілий букет запахів: звіра, страху та річкових лілій. Один належав моєму батькові. Інший Інні. Ті двоє зараз були нагорі, у квартирі Софії. Я сказала про це Віктору. Він звик вірити мені на слово і не став випитувати подробиці. Це також важлива риса його характеру — не бовкати зайвого. Щойно зрозуміла, що для мене запах мали тільки істоти. Чисті люди