Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Перед дверима квартири я спинилася. Зібрала докупи всю свою мужність і вже збиралася покласти долоню на ручку дверей. Та Віктор легко відсторонив мене і першим зайшов досередини. Ясна річ, двері були незамкнені.

У кухні горіло світло. Ми з Віктором мовчки попрямували на нього. Я знала, що нас чекають і, судячи з густини запаху, давно. Я зупинила Віктора в довгому коридорі, який вів до кухні. Показала йому рукою на кімнату поруч. Він одразу мене зрозумів. Я просила його заховатися там, про всяк випадок. Але він не погоджувався, хитав заперечливо головою. Я склала благально руки і… Віктор здався.

Тож до кухні я зайшла сама. На чільному місці, за столом, сидів Мечислав. Він скинув з себе верхній одяг і почувався як удома. Навіть капці хатні нап’яв, темно-коричневі з білими смужками. Чому це раніше я їх тут не бачила? «Може, тому, що вони стояли в кімнаті Софії», — здогадалася майже відразу. До кімнати Софії я жодного разу так і не зазирнула, навіть заради цікавості.

Перед Мечиславом на столі був заварник із чаєм, горнятко та мисочка з печивом. Він уважно й допитливо спостерігав за тим, як я заходжу. Якусь мить вивчав мене одним зі своїх поглядів-штрикалок. Я запнула дзеркало темною завісою. Він невдоволено поморщив лоба. Чоловік скосив очі праворуч від себе. Там, забившись у куток та прикривши голову каптуром, у своєму беззмінному дорогому і модному плащі сиділа красуня Інна. Вона раз по раз шморгала носом. То від неї так тхнуло страхом. Мене аж почало нудити від цього запаху. Я сторчма кинулася до вікна, поривчасто відчинила кватирку, вдихнула вечірнього осіннього львівського повітря, не зовсім чистого та дуже людського. Тоді перевела погляд на Мечислава. Він грав у мовчанку. Я увімкнула електрочайник, дістала з верхньої полиці два горнятка. Цей поц зробив чаю тільки собі, про Інну він, звісно, і не думав. Просто не вважав, що вона вартує аж такої уваги.

Звісно, я знала, чому він тут. Усілася напроти. Поклала голову на руки і першою заговорила:

— Ну, привіт, таточко! Вибач, що без фанфар і салютів. Та й ти без запросин. Що цього разу трапилося?

Він хижо посміхнувся, звір усередині чоловіка облизався.

— Привіт, серденько! Я такий радий тебе бачити! Ох-ох, доню-доню. То як у старій східній приказці: коли гора не йде до Магомета, то Магомет чимчикує до гори.

— Невже? Щось не пригадую, щоб мене Магомет до себе в гості кликав… — Я саркастично кривлюся в напівпосмішці. Він просвердлює мене поглядом і наражається на мій захист.

— Неправда, люба. Тобі телефонував Антон, і не раз, і не два. Він навіть приходив до тебе особисто та запрошував від мого імені. Ти сказала, що буцімто дуже зайнята… Хіба це не відмова?

— Овва. А я була подумала, що у мене склероз і ти мене особисто запрошував до себе в гості, а я, розтелепа, забула! Таточку, то хто з нас більше зайнятий? До того ж Антон мені ніц не казав про запросини в гості, до тебе до хати, йшлося лишень про шабаш сірих 23 вересня. А що я там забула? Не збираюся я ставати членом ордену чи чого там. Зараз модно мати позаблоковий статус. Тож можеш вважати мене позапартійною. Я не належу до Партії сірих янголів. Крапка.

У мені закипала злість. Що це він собі думає? Припхався без запросин та попереджень, сидить, п’є чай і ще докоряє.

— Ну! Розмова, таточку, закінчена. Вимітайся звідси. І ось ту, — показую пальцем на Інну, — з собою забери, гаразд?

Хижий звір оскалюється.

— Вимітайся? — Він ледве стримується, щоб не дати мені ляпаса чи запустити чимсь важким. Або просто розчавити, як комаху. — Ти це мені, доню-серденько?

О, мені потрібно буде взяти в нього кілька уроків майстерності, як швидко пригальмовувати сердитого звіра всередині. Раптом доживу до його років і теж спаскуджу душу? Тоді може знадобитися.

— Так, тобі, — стараюся відповідати спокійно.

— Узагалі, люба, якщо ти випадково призабула, я тут колись мешкав, і цю квартиру для Софії з Христиною придбав теж я. У мене і ключ від цього помешкання зберігся, і навіть капці хатні.

Він демонстративно висуває ноги з-під столу, демонструючи мені капці-шльопки.

Я сердито фиркаю:

— Ніц собі доказ! А мо’, то від іншого Софіїного залицяльника залишилося придане? Софія ж не монашка.

Він і бровою не веде на мої закиди і далі співає своєї:

— Ти розумна дівчина, Аделаїдо, тож не будемо бавитися в словесний пінг-понг. Я так розумію, що Христину ти кудись заховала від гріха подалі. Бо така пізня пора, а її досі вдома немає. Молодець. Дуже передбачливо. Зрештою, це на краще. Не буде мале під ногами плутатися та заважати серйозним людям у серйозних справах. Я так розумію, твій Санчо Панса зараз приглядає за Христиною. Це теж добре. Він гарний хлопець, надійний. Зараз мої люди шукають його домашню адресу. Я ж мушу бути в курсі того, як там моя молодша донечка поживає? Зрештою, Христина — то один з останніх важелів впливу на тебе. Схоже, інші аргументи безсилі.

Хм. Він не відчував Віктора. Зазвичай Мечислав добре «бачив» людей. Чистих людей. Я це знала. А тут… Невже втрачає кваліфікацію?

— А Софія — розумниця. Позбулася таки малої. Придумала історію з викраденням і чухнула куди подалі. Вона — паскудна мати, Аделаїдо, а ти її ще жалієш. Заступаєшся за неї.

— Я не її жалію, таточку, — кажу йому з притиском. — Я жалію малу. У Христі що тато, що мама — обоє рябоє. Тільки про себе думають…

— Ти знаєш, що це не так. — Він щиро обурюється. — Я опікуюся долею світу, люба. Чи принаймні долею цього міста. Скрізь мусить бути порядок, а не божевільня, на яку може перетворитися місто, якщо бездіяти. Але зараз не про це. Я тут геть з іншого приводу. Звертаюся до тебе, як до своєї спадкоємиці. Ти маєш мені допомогти. Це твій обо…

— Я нікому нічого не маю, — холодно обриваю його. Закипає чайник, я заварюю собі та Інці чай. Підсуваю дівчині чашку:

— Пий, Інно, а то зараз захлинешся власним страхом і шмарклями.

Мечислав сердито вишкіряється. Рукою різко шарпає Інку за каптур, повертає обличчям до столу.

— Пий.

Інна підводить на мене заплакані очі.

— Я нічого такого не хотіла, Адо, чесне слово, він сам. Я нікому не казала. Навіть старалася про це не думати. Пробач.

Мечислав сердито