Привид безрукого ката - Андрій Процайло
— Де останнім часом мешкав тато?
— У гуртожитку. Звідки починав ще юнаком...
— Ти маєш ключі?
— Так.
— Їдемо туди.
— Гаразд.
Вони йшли запльованим коридором гуртожитку, як моделі по подіуму. На них вивчально зирили з кожних дверей по декілька голів. Від старих зморщених, до ніжних маленьких, що вміли лишень повзати рачки.
— Стійте! — почули громовий голос і завмерли. Їх наздоганяв миршавий чоловічок, що міг би, якби не такий страшний голос, одягатися в дитячому магазині. — Я комендант гуртожитку. На громадських засадах. Вибраний жильцями, — гримів чоловічок. — Тому в мене є запитання: хто і куди?
— Я син Дмитра Візника, що таксував... — ввічливо пояснював Юра. — Він поїхав на заробітки... В Сибір... — хлопець вийняв поперед чоловічкові очі посвідчення водія. — Ось ключі...
Чоловічок був кмітливий.
— Прізвище не те.
— Я пасинок.
Юра відчинив двері. Пропустив уперед Лева. Зайшов сам. Чоловічок, як нічого не бувало, хотів переступити поріг слідом за ними.
— Дзуськи! — зупинив його хлопець. — Ти хоч і комендант, але не лізь туди, куди тебе не кличуть. Геть звідси... Не люблю нахаб....
— Я слідкую за порядком! — гаркнув чоловічок.
— То слідкуй. Я порядок у тебе не заберу.
Двері ледь не зачепили носа коменданта, що спіймав величезного облизня і був злий, як дідько, бо якийсь шмаркач образив таку значну персону, як він. Оберігай порядку смачно плюнув на долівку.
— Ти мені не тикай! — гарчав комендант у замкову шпарину, як у мікрофон. З нього реготали ті ж самі голови, що вивчально супроводжували невихованого хлопця зі скаліченим велетнем. — Бандити! — зробив висновок комендант, і враз усі цікаві голови зникли за дверима — боялися бути свідками в постійних розбірках коменданта, від якого навіть ховалися міліціонери, а дільничний давно не брав трубки, коли телефон висвічував номер набридливого коротуна...
У кімнаті був порядок. Усе на своїх місцях. Лише запилюжене.
— Думаю, ми щось маємо шукати. Інакше...
— Правильно думаєш, Юро. Інакше чого було перти сюди в білий день під загрозливий погляд коменданта...
Хлопець заліз у тумбу, де лежали документи. Свідоцтва про народження, табелі успішності, пенсійні посвідчення померлих дідів та бабусь, яких Юра ніколи не бачив і про яких не чув, фотографії, дипломи, курси підвищення кваліфікацій, квитанції за світло та газ минулого тисячоліття, грамоти з червоним і синьо-жовтим прапорами, агітки, візитки, номери телефонів на клаптиках газет...
— Що нам треба? — запитав хлопець, перебираючи батькову історію роду.
— Черевики, — відповів Лев.
Хлопець глянув на Безрукого, продіагностував на нормальність. Поспіхом, проте акуратно поскладав усі папери назад у тумбу.
— Почнемо з коридорчика, — порадив.
Перерили все. Вибір взуття у таксиста був ніяким. Просто було багато потенційного місця, де можна було б спакувати взуття.
— Я не люблю питати про те, що... — почав Юрій.
— Правильно робиш... Де міг тато кинути взуття?.. Міг він забрати з собою... черевики?.. Зношені і... навіть не знаю, як сказати... ні зимові, ні осінні...
— Не міг, — впевнено відповів хлопець. — Я його проводжав. Він був у нових. А мотлоху він ніколи б не тягав з собою. Це сто процентів.
— Викинути міг?
— Міг. Це найімовірніше... Але...
Юра підбіг до старого дивана, який переночував, напевно, тисячі мрій та розчарувань. Тут було місце, де можна зберігати речі. І серед них Лев побачив вимиті, змащені пастою, підготовлені до відпочинку... черевики... Взуття чекало сезону...
Лев кинувся до черевиків, як хижак на жертву. Роздирав їх на куски. Повисмикував підкладки, ледь не повідривав підошви! Нічого!.. розчаровано розвів руками.
— Тут було моє життя, — сказав...
Тепер уже Юрій взявся за взуття. Вивчав його, як детектив з мудрих фільмів. І побачив...
— Ви собі не уявляєте, який мій татко геній! — вигукнув. — Помчали!..
Безрукий узяв таксистові черевики з собою.
— Можна? — для годиться запитав у нащадка.
— Носіть на здоров'я, — відмахнувся той.
— Не розумію, що ти в них побачив, — роздивлявся зусібіч взуття Лев. — Чи ти хочеш зі мною погратися? Якщо так, то...
— Придивіться на підошву правого...
Після кількахвилинного розглядання Лев уздрів недбало видряпані дві великі літери «ЮМ».
— Юм, — розібрав Безрукий. І здивувався: — Девід Юм, шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, відомий своїми працями у галузі епістемології, так?..
Юра ледь не з'їхав на узбіччя — його від дороги відволікли незрозумілі слова, випалені
