Привид безрукого ката - Андрій Процайло
У лікарню прийшла перевірка — Лева треба було кров з носа сховати. Знайшов час поговорити з упертюхом сам головний. Поговорив...
— Я його не прожену, — сказав начальству. — Краще вже я піду. Я бачив його очі. В них любов... Чиста, безкорислива любов... — додав.
Безрукий схуд. Тепер він виглядав не зледачілим хижаком, а виснаженим спартанцем.
«Перевірка» виявилася другом дитинства. Проживали у дитячому домі в одній кімнаті. Згодом «перевірці» пощастило, і її забрали далекі родичі, що мали все, крім дітей... Після цього Марі перевели в окрему палату. З двома ліжками.
Після аварії Марі повністю змінилася. Її тіло було слабким, а дух такий здоровий, що вчитися оптимізму до неї прибігали самі лікарі.
Ото було радості в Лева, коли Марі окріпла так, що з нею можна було виходити на вулицю!.. Він її закутував, як ляльку, брав на руки і носив по всіх усюдах. Кожен куток у лікарняному саду був обстежений ними, кожна гілка вивчена. Кожен візерунок на сніжинці досліджений... Лев обцілував Марі руки на декілька століть наперед... А в губи поцілувати собі не дозволив... І поведінка Марі до цього не заохочувала... А нащо?.. Він її любив, тому що любив... А тіло підожде. Якщо до тіла дійде... Хоча Лев Марі так хотів, що з'їв би всю за малинку зразу до дна, за один захід... Таким став захланним...
— Де договір? — запитала Марі, коли почала говорити.
— Я не знаю, — відповів Лев. — Мені до лампочки договір. Мені головне — ти...
Марі хвилювалася.
— Заради мене, — попросила. — Доведи справу до кінця. Я... трохи встигла побачити інших світів... Вони — неймовірні... Але в них — поки що... немає тебе... І мене... І я дещо зрозуміла. Прощення — велика справа... Зроби її... Не для себе... Не для мене... А для людей. Щоб знали, як спасатися...
— Та кожна релігія вчить — прощати... — нагадав Лев.
— Учення і життя — різні речі, — вимовила насилу Марі і заснула.
Тої ночі Лев не зімкнув ока. Він перемотав фільм про своє життя назад і переглядав. Картинка, правду кажучи, була неякісною. Навіть подекуди обривалася, шипіла, як телевізор без антени. Подекуди не було звуку. Інколи смислу. Набір рухів і слів — задля чого?.. Безрукий мотав і перемотував серіал. Метою його була серія, коли вони втрапили в аварію на таксі...
Містика якась. Не якась, а суцільна, — поправив сам себе, — суцільна і постійна. Відколи випав з вікна. Це із записів мозку. Записів душі переглядати він ще не вмів. Але про те, що вони були — тепер уже знав напевно. Бо знання, що без душ нічого в світі не відбувається, прийшло до нього в місячних спогляданнях дихання Марі. До нього прийшло прозріння, коли він пильнував за диханням коханої. Щоб, не дай Бог, воно не стало таким, яке не вміє жити...
Цю страхітливу серію він переглядав декілька ночей. Розпливчаста, нервова і схвильована. Деталі не вдавалося вздріти, бо увага постійно була приклеєна до Марі. Й ураз — черевик...
— Боже мій! — вигукнув Лев. Узяв телефон, набрав диспетчера таксі і попросив машину за номером ВС 2112... Останніх двох букв Безрукий не пам'ятав. А цифри забути не зміг би, навіть якби й захотів.
— Добре, — повідомив утомлений дівочий голос через півхвилини, що для Лева були вічністю. — Через десять хвилин вам передзвонять.
Безрукий взяв добре знайоме йому авто штурмом.
Водій ледь не дістав інфаркту.
— Не ви?.. — спантеличено запитав Безрукий.
— Нє-е, — відповів переляканий хлопчина. — Я тільки два тижні літаю на цій «ракеті»... Я Юра.
— А де господар?
— Поїхав у Сибір. Утік від якогось привида. Здурів... Але по-людськи...
— Ти його знав? — допитувався Лев.
— Знав. Це мій вітчим... — водій з переляканого раптово перетворився в напрочуд розслабленого.
— Він десь жив? — вирвалось у Лева.
— Він жив усюди. І зі всіма, — відповів хлопець. — Я його люблю. Алє він дуже багато сліз приніс людям. І мене бив. Але я йому простив усе. Ще в дитинстві. Бо він мене захистив у дворі. Так усіх построїв, що, згадуючи це, горджусь ним досі... Але це не головне... — хлопець заглибився у спогади. Коли ледь повернувся, Лев запитав:
— А що головне?
— Він сказав, аж цілий світ перевернувся: «Більше їх не ображай. Вони слабкі, тому згуртувались проти тебе...»
— Гарно, але що тут особливого?
— Нічого. Особливе далі, — хлопець виглядав дивакуватим. Марі своїм фаховим оком точно вже почала б до нього приглядатися. — Вітчим мовив: «Ходи додому, синку...» Синку!!! — ось магічне слово, якого я ніколи не чув. Синку!!! Я зрозумів, що маю батька... Думаєте, я не знав, куди їду на виклик?.. Ви той, хто впав на дах?.. — раптом випалив хлопець.
— Той, — відповів Лев. — Ти мені допоможеш, Юро?
— Так. Мушу. Тато мені розповів усе. І після вас він попросив у мене прощення за... гріх,
