Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Так, похвальний намір, — підтвердив король і знову звернувся до Степка: — Ти грамотний?

— Розписатися вмію, — почервонівши, сказав парубійко.

— Що ж, тоді спершу підеш у парафіяльну школу. Навчишся грамоти. А якщо виявиш старанність і гарні успіхи, то станеш учитися далі.

— Батьку, прошу тебе, не віддавай його до школи. Дозволь йому служити в мене й навчатися в моїх учителів, — попросив Гліб, розміркувавши, що коли парубійко дійсно має дар ясновидця, то непогано було б мати його біля себе.

— Ну, гаразд, якщо ти просиш, — погодився король.

Не тямлячи себе від щастя, Степко почав кланятися то королю, то принцу.

— Повік не забуду. Вірним слугою Вашим до кінця днів буду. Живота заради Вас не пожалію, — із запалом присягався він Глібові.

— Відданість — це великий дарунок. Сподіваюся, ти справді будеш вірним сподвижником мого сина, — всміхнувся король.

У Степка голова йшла обертом від подій останнього дня. Йому дотепер не вірилося, що все це не сон. Хлопчик дістав з-за пазухи плаский камінчик з дірочкою посередині.

Мабуть, не даремно говорять, що такий камінчик успіх приносить. Він його тільки недавно знайшов, а дивись, яке щастя привалило. Потримавши щасливий талісман у руці, Степко знову заховав його від чужих очей.

Дід Михай не став затримуватися в палаці. Вдома на нього чекало господарство: кінь, собака, три курки й півень. До того ж йому не терпілося похвалитися перед сусідами, що його онук у самого принца в служінні ходить. Король нагородив його по-царськи. Дав гаманець, туго набитий золотом, двох коней і нову упряж. Перед від’їздом дід велів Степкові не задирати носа, гонор зменшити й старанно виконувати накази.

Залишившись сам, без діда, Степко остовпів. Гліб виділив для нього кімнату, сусідню зі своїми покоями.

— Як тебе звати? — запитав Гліб, коли вони залишилися наодинці.

— Степко.

— Виходить, Степан.

— Так, коли заслужу, то й Степаном стану. А поки що можна Степком звати.

— Гаразд, Степку, — всміхнувся Гліб. — А скільки тобі років?

— Незабаром тринадцять стукне.

— І давно в тебе видіння?

— Від минулого літа. Мене гроза в чистому полі застала. Злива полила, як із відра, а сховатися ніде. Дивлюся, посеред поля дерево росте, ну я до нього й побіг. Заховався, думав, перечекаю. А тут як спалахне! Блискавка просто в те дерево вдарила. Добре, що я перехреститися встиг, тому живий залишився. Мене лиш убік відкинуло і трішки прибило. А потім люди у непритомного знайшли. З того самого дня видіння й почалися. Дід каже, що я в той день вдруге народився, — широко всміхнувся хлопчик.

— І що це за видіння? — поцікавився Гліб.

— Та різні. Вчора, буцім голос якийсь кликав. Їдь, мовляв, дорогою до Горбатого пагорба. От ми з дідом і поїхали, і Вас зустріли. А інколи картини всілякі ввижаються. В сусідки недавно рогач щез, то я його в курятнику знайшов. Вона ним курку з кухні вигонила, там і забула.

— То ти можеш відшукати зниклу річ? — раптом зацікавився Гліб.

— До мене все село ходить пропажі шукати, — похвалився той, поступово освоюючись.

Передчуття, що Степко зустрівся йому не випадково, переросло у впевненість. Гліб відчув азарт. От він — його шанс на успіх. Якщо хлопчик каже правду, то він підкаже, де шукати заповітний гаманець, і з кошмаром скінчиться. Однак Гліб не наважувався довірити свою таємницю першому стрічному. Виказуючи обережність, він якомога байдужіше запитав:

— А ти міг би знайти для мене одну річ?

— Тільки накажіть. Вщент розіб’юсь, а знайду. А що за річ?

— Гаманець.

— А навіщо його шукати, коли він у вас на поясі висить? — здивувався хлопчина.

— Не цей, а інший. Розумієш, він насправді не мій. Мені його дали на якийсь час, — знітившись сказав Гліб.

— Тоді навіть не знаю, як його шукати? Гаманців же в світі уйма, — спантеличено відказав Степко.

— Той гаманець не зовсім звичайний, — ухильно сказав Гліб.

— Як це? — не зрозумів Степко.

— Ну, він наділений певною силою.

— Якою?

— Він чарівний, — розсердившись на нетямущість хлопчика, роздратовано відповів Гліб.

— Справді чарівний? — не повірив Степко і, перехрестившись, додав: — Я спробую. Але не знаю, чи в мене вийде. Чарівні речі мені шукати не доводилося. Який він, цей гаманець?

— Синій, оксамитовий, і на ньому вишитий срібний герб.

— Чий герб? Невже якогось мага? Хіба в них бувають герби? — допитувався той.

— Ти занадто цікавий, — невдоволено відказав Гліб, який не до зайвої відвертості.