Зоряний лицар - Тамара Крюкова

У голосі Гліба не було звичайної теплоти. Марика й не припускала, що він може бути таким черствим і незворушним. Можливо, правитель повинен говорити так зі своїми підданими, але не з подругою, котра не раз доводила, що ладна життя за нього віддати.

— Гаманець у тебе. Чого ти від мене хочеш? — з викликом запитала дівчинка.

— Правди.

Марика гірко всміхнулася. Невже їй потрібно виправдовуватися після всього, що вони пережили разом? Уже коли з нею він поводиться, як із чужою, то як же поставиться до Агнеси, коли довідається, де знайшовся злощасний гаманець!

— У тебе душа глуха й сліпа. Нічого тобі не скажу. Думай, як знаєш, — крикнула вона й, голосно ляснувши дверима, вибігла з кімнати.

— Але скажена, — чи то з подивом, чи то із захватом промовив Степко.

— В ім’я чого вона бреше? І що приховує? — задумливо сказав Гліб.

Вітер, замкнений у кам’яному лабіринті міста, з люттю носився вулицями, наче шукав вихід на волю. Він підхоплював із бруківки пожовкле листя, зухвало піднімав спідниці паннам, зривав капелюхи з чоловіків. Одних він штовхав у спину й швидше гнав уперед, інших зіштовхував з дороги, ніби не хотів пускати далі.

Змагаючись із вітром, по вулиці скакала маленька вершниця. Перехожі кидалися убік, з подивом дивлячись на гарно вбрану дівчинку, що мчить верхи на неосідланому коні, але вона не зважала на чужі погляди. Вітер дув їй в обличчя й куйовдив волосся. Пришпорюючи коня, Марика мчалася геть від палацу. Ревнощі й образа сплелися в її душі в тугий вузол. По щоках текли крижані потоки сліз. А в голові нав’язливо вертілося питання: невже вона назавжди втратила Гліба?

У всьому винуватий злощасний гаманець. Недарма Варга суворо наказувала триматися подалі від чаклунства. Стара циганка, як завжди, виявилася права. Магічні речі не створені для простих смертних і приносять тільки лихо. А може, джерело всього лиха криється набагато глибше? Гаманець — це лише одна ланка в ланцюжку подій, які останнім часом ламали й перекроювали її життя.

Живучи в таборі, дівчинка була по-своєму щасливою. Нехай вона не завжди їла досита і їй часто доводилося вирішувати суперечки із хлопчаками за допомогою бійки. Але там були ночі біля багаття, далекі мандри, нові міста й… стара як світ пророчиця Варга. Як часто за останні дні думки Марики поверталися до баби-циганки, яку вона лагідно кликала «бабу»!

Варга виховувала її з пелюшок. Бабу була такою старою, що ніхто в таборі не знав, скільки їй років. Говорили, що смерть забула про неї. Варга могла бачити майбутнє так само добре, як і минуле, тому що з нею говорили духи. Цигани ставилися до пророчиці з особливою шаною. Її поважали, любили, але й боялися, як поважають, люблять і бояться язичницьке божество, недоступне для розуміння простих смертних.

Ясновидиця жила в якомусь далекому, одній їй відомому світі, рідко опускаючись до того, що відбувалося навколо. Лише Марика була винятком. Здавалося, онучка — єдине, що втримувало стару циганку в цьому житті. Проте улюблениці Варги не було ніяких потурань. Навпаки, за наполегливою вимогою старої циганки до дівчинки ставилися значно суворіше, ніж до інших циганчат. Скільки разів Марика сердилася, що бабу до неї занадто прискіплива і карає за те, що іншим вибачається. Тільки тепер дівчинка зрозуміла, що стара циганка любила її, як нікого.

Як Марика тужила за колишнім життям. Навіщо тільки вона зрадила табір! Усе трапилося в той самий день, коли вона зустрілася з Глібом, і нехитрий циганський ритуал зробив їх кревними братом і сестрою. Звідки їй було знати, що він — син короля і що, згідно з пророцтвом, якщо в її жилах буде текти королівська кров, вона не зможе більше залишатися серед циганів, інакше накличе на них біду? За наказом духів її вигнали з табору. Ніхто зі смертних не може йти проти їхньої волі.

«Тільки я, дурна бараняча голова, сперечаюсь із духами. От і одержую, що заслужила, — розсердилася на себе дівчинка. — Сто разів Варга забороняла мені чаклувати. А я? У кузню з ворожінням полізла. І що тепер? Агнеса спить, як мертва. Гліб відвернувся. Залишилася я одна на всьому білому світі. Варго, навіщо не чуєш мене? Навіщо прогнала, як чужу?»

Тому, що навіть Варга не може йти проти волі духів, з відчаєм підказувала свідомість.

Дівчинка й не помітила, як виїхала за міські ворота й опинилася на дорозі, що веде до стоянки табору. Може, це знак? Вона осадила коня й поскакала інохіддю. А що, як знову податися до циганів? Ото вже вони здивуються! Дівчинка розмріялася про те, як зустрінеться з кочовими браттями, і їй стало здаватися, що все можна виправити. Пустивши коня галопом, вона швидко добралася до стійбища, звідки кілька місяців назад пішла разом із Глібом.

Пустир повністю виправдовував свою назву. Брички давно знялися з місця й поїхали в невідомі краї. Дощі змили сліди від коліс, а осінь знищила залишки багать. Минуле зникло без сліду, а сьогодення не обіцяло нічого гарного.

«Що чекає на мене тут? Мадам Кістяк з її одвічним прискіпуванням?» — невесело думала