Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Блякле, сіре небо здавалося невипраним, ніби вчорашній дощ лише намочив його, порозвозивши бруд, а осінь так і вивісила над містом на просушку. Наближався південь, а в кімнатах палацу все ще панували сутінки.

Напередодні дід Михай і Степко привезли принца додому аж після півночі. Виснажений нелегкими пригодами, Гліб прокинувся пізно, і його негайно обступили тривожні спогади вчорашнього дня. Він сподівався ворожінням змусити Агнесу повернути гаманець. Але якщо герцогиня невинна, то єдина надія відшукати зниклу річ обірвалася. Може, Зоряний лицар посміявся з нього, а може, помилився, адже Марика не могла взяти злощасного гаманця.

«Цікаво, як вони з Агнесою дісталися домівки? Потрібно буде послати гінця й довідатися, чи все гаразд», — мигцем подумав він.

Майбутнє уявлялося в найпохмуріших тонах, і все-таки необхідно було робити вигляд, що все добре. Спадкоємець престолу не мав права розкисати й виказувати свою слабість. Насамперед слід було віддячити вчорашнім рятівникам.

Діда Михая і Степка поклали в кімнаті для гостей, але від збентеження вони не заплющували очей майже до самого ранку. Все навколо здавалося дивовижним. Їм хотілося якомога краще роздивитися й запам’ятати оздоблення палацових хоромів, щоб потім було що розповісти допитливим сусідам.

Вранці гостям прямо в кімнату подали поживний сніданок, а потім чоловік, одягнений в розшиту золотом ліврею, попросив їх йти за ним. Спочатку дід Михай вирішив, що це поважний пан. Він навіть не міг уявити, щоб простий слуга в будній день чепурився, наче франт. Не сміючи запитати, куди їх ведуть, вони з онуком покірно тяглися слідом. Степко то заглядався на дивовижні пам’ятники, то, задерши голову, розглядав стелі, прикрашені ліпниною й розписом, і дідові Михаю доводилося раз у раз осмикувати онука, щоб той часом нічого не розбив.

— Не витріщайся. Що про тебе люди подумають? Ніби ти в житті нічого не бачив, — сердито шепотів він.

— А де ж я міг побачити таку красу, може, в нашому хліві? — відмахувався Степко. Нарешті вони зупинилися біля високих білих дверей, прикрашених золотим різьбленням.

Слуга велів їм почекати й пішов доповідати.

— Куди це нас привели? — заклопотано запитав старий. Але цієї миті двері відчинилися, і знайомий слуга оголосив:

— Його Величність чекає на вас.

— Хто?! Невже сам? — ойкнув дід Михай, і вони зі Степком не встигли отямитися, як опинилися віч-на-віч із королем.

Дід Михай негайно кинувся на підлогу, а Степко від подиву аж закляк.

— Вклонися, дурню, — сердито прошепотів старий і для наочності вдарив онука по ногах, щоб той здогадався схилити коліна. Раптом монарх розсердиться на хлоп’я за нечемність? Але король усміхнувся по-дружньому і сказав:

— Встаньте. Не потрібно церемоній. Ви врятували мого сина, і я ваш боржник. Просіть, і я виконаю будь-яке ваше бажання.

— Але нам нічого не потрібно, Ваша Величносте. Хата є, дровами запаслися. Грибів, ягід на зиму заготували, — ніяково мовив дід Михай.

— Так вже нічого й не треба? — здивувався король.

— Хіба тільки нової соломи на дах. Бо наша прогнила, хай її грець, — сказав дід і зціпенів від своєї нахабності: до короля із гнилою соломою лізти, але раптом уперед виступив Степко:

— Ваша Величносте, дозволь слово мовити. Коли буде на те твоя милість, дозволь більшого попросити, ніж соломи на дах.

— Оце по-діловому. Скільки ж тобі треба? — поцікавився король.

— Грошей мені не потрібно. Гроші — це пусте. Без цікавої справи і з грішми нудьга. А коли робота є до душі, то й грошенята заведуться, — діловито заявив хлопчик.

— Чого ж тоді хочеш? Коней? Садибу? — запитав король.

— Ні, Ваша Величносте. Я вчитися хочу, — випалив парубійко.

— Дід Михай вухам своїм не повірив, почувши з вуст свого онука зухвале прохання.

Що собі цей голодранець дозволяє? Зовсім від рук відбився. Дід грамоти не навчений, батько розписувався хрестом, а йому вченість подавай.

— Тю, Степку, мовчи. Не за твоїм сірячинним рангом вчитися, — цитькнув на нього дід. Однак король жестом змусив старого замовкнути й звернувся до хлопчика:

— А чого ж ти хочеш навчатися?

— Та усього, що слід знати, аби магом стати. Іноді я голоси чую, а іноді — в мене видіння бувають, а як їх до ладу звести, не знаю, — зізнався Степко.

Цієї миті двері кабінету відчинилися, й на порозі з’явився Гліб. Він чув останні слова хлопчика і захвилювався. Мабуть, доля не випадково послала йому на шляху цього хлопчика? Раптом він допоможе відшукати гаманець?

Побачивши сина, король посміхнувся:

— А ось і Гліб. Як почуваєшся після нічних випробувань?

— Все гаразд, батьку, — вклонився Гліб. —