Танок драконів - Джордж Мартін

«Двоє, троє, четверо...» Бран утратив лік. Вони рвучко випірнали у хмарах снігу. Деякі були в чорних плащах, деякі — у потертих шкурах, а деякі й голяка. Всі були білошкірі, з чорними долонями. Очі горіли, які блакитні зорі.

Троє блідавців накинулося на розвідника. Бран бачив, як Холоднорукий рубонув одного в обличчя. Істота й далі наступала, відтаскаючи розвідника в руки іншого блідавця. Ще двоє переслідувало Годора, незграбно спускаючись схилом. Бран збагнув, що Міра зараз ускочить просто в цю бійку, і його охопив млосний безпомічний жах. Царивши кулаком по снігу, він застережно закричав.

І тут його самого хтось ухопив.

Його крик перетворився на вереск. Набравши в жменю снігу, Бран жбурнув у блідавця, але той і не кліпнув. Одна чорна долоня намацала його обличчя, а друга — живіт. Пальці були як залізні. «Він мені тельбухи випустить».

Але знагла між ними опинився Літо. Тріснула шкіра, мов дешева тканина, хруснула кістка. Відірвалася долоня разом із зап’ястком, висковзнула з чорного побляклого грубошерстого рукава, ворушачи білими пальцями. «Чорне,— подумав Бран,— на ньому все чорне, він був з Нічної варти». Літо відкинув руку, розвернувся й уп’яв зуби мертвякові в горлянку. Коли великий сірий вовк відскочив, роздерте горло істоти вибухнуло гнилим білим м’ясом.

Відірвана рука й досі рухалася. Бран відкотився від неї. Лежачи на животі та шкрябаючи пальцями сніг, він задер голову й побачив угорі дерева, білі й засніжені, а між ними — жовтогаряче сяйво.

«П’ятдесят ярдів». Якби Бран зміг проповзти п’ятдесят ярдів, його б уже ніхто не дістав. Чіпляючись за коріння й каміння, від чого одразу змокли рукавиці, він поліз до світла. «Ще трошки, ще зовсім трошки. А тоді зможеш перепочити біля вогню».

На той час серед дерев розчинилося останнє світло. Западала ніч. Холоднорукий рубав і різав мертвяків, які оточили його кільцем. Літо дер зубами обличчя блідавця, якого завалив. Ніхто не звертав уваги на Брана. Він поповз вище, тягнучи за собою безпомічні ноги. «Якщо вдасться дістатися печери...»

— Го-о-одор,— почувся десь унизу схлип.

І знагла то був уже не Бран, хлопчик-каліка, який повзе у снігу, а Годор, який лежить на середині підйому, відбиваючись від блідавця, що лізе пальцями йому в очі. Заревівши, він зірвався на ноги, люто відкинувши істоту. Та впала на одне коліно, знову почала підводитися. Бран вихопив меча з Годорового пояса. Десь у підсвідомості досі чулися схлипи нещасного Годора, але зовні він перетворився на сім футів люті зі старим залізним клинком у руці. Здійнявши меча, він, крекнувши, опустив його на мертвяка, і клинок прошив мокру вовну, іржаву кольчугу та гнилу дублену шкіру, глибоко впинаючись у м’ясо і кості.

— ГОДОР! — загорлав Бран, рубаючи знову. Цього разу зітнув блідавцю шию з в’язів, на мить зрадів... допоки пара мертвих рук не потягнулася сліпо до його горла.

Бран позадкував, спливаючи кров’ю, але от уже поряд Міра — застромлює остеня глибоко в спину істоті.

— Годор,— знову заревів Бран, жестом закликаючи дівчину підніматися далі.— Годор, годор.

Джоджен слабко совався на снігу, куди його поклала сестра. Підійшовши до нього, Бран покинув меча, підхопив хлопця Годоровими руками й підняв на ноги.

— Годор! — прогуркотів він.

Міра перша рушила нагору, штрикаючи остенем блідавців, коли ті наближалися. Істотам від того нічого не робилося, але вони були повільні й незграбні.

— Годор,— з кожним кроком повторював Годор.— Годор, годор.

Йому було цікаво, як зреагує Міра, якщо він просто зараз скаже їй, що він її кохає.

А вгорі на снігу танцювали вогненні фігури.

«Блідавці,— збагнув Бран.— Хтось підпалив блідавців».

Літо з гарчанням клацав зубами і крутився навколо найближчого блідавця — спотвореного здорованя, охопленого полум’ям. «Не можна йому підбігати так близько, що ж він робить!» А тоді він побачив себе, розпластаного долілиць у снігу. Літо намагався відігнати від нього істоту. «А що як та мене вб’є? — подумав хлопчик.— Я назавжди залишуся Годором? Чи повернуся в Літову шкуру? Чи просто помру?»

Навколо нього запаморочливо крутився світ. Білі дерева, чорне небо, червоне полум’я — все вирувало, мінилося, кружляло. Бран відчув, як спіткнувся. Почув, як Годор кричить:

— Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор. Годор-годор-годор-годор.

З печери випірнула хмара круків, і Бран побачив дівчинку, яка бігає туди-сюди зі смолоскипом у руці. На мить йому здалося, що це його сестра Арія... божевільна думка, адже він знав, що сестра за тисячу льє звідси, а може, вже й на тому світі. Але ж ось вона — худенька, обдерта, шалена, з розкуйовдженими косами. Годорові на очі набігли сльози й там замерзли.

Вмить усе перевернулося догори дриґом, і Бран знов опинився у власній шкурі, наполовину похований у снігу. Над ним нависав охоплений полум’ям блідавець — висока сильветка на тлі дерев у білих саванах. Цей був голий, устиг побачити Бран, поки з найближчого дерева не обсипався сніг, накриваючи хлопчика з головою.

А спам’ятався Бран уже на постелі з соснової глиці, попід темною кам’яною стелею. «Печера. Я в печері». В роті й досі відчувався присмак крові від прикушеного язика, але праворуч палахкотіло багаття, в обличчя пашіло жаром, і Бранові ще ніколи не було так приємно. Поряд сидів Літо — обнюхувався, і Годор, мокрий з ніг до голови. Міра поклала собі на коліна Джодженову голову. А схожа на Арію дівчинка стояла неподалік, стискаючи смолоскип.

— Сніг,— промовив Бран.— Упав на мене. Поховав.

— Приховав. Я тебе витягнула,— промовила Міра й кивнула на дівчинку.— Це вона урятувала нас. Смолоскип... вогонь їх нищить.

— Вогонь їх палить. Вогонь завжди голодний.

Голос був не Аріїн і взагалі не дитячий. Голос був жіночий, високий і приємний, на диво мелодійний — Бран такого ще в житті не чув, а від сумовитості того голосу краялося серце. Хлопчик примружився, щоб краще роздивитися істоту. Вона і справді нагадувала дівчинку, але меншу за Арію, а під листяним плащем її шкіра виявилася плямистою. Як у лані. Очі вона мала чудернацькі — великі й вологі, золотаво-зелені, з вузькими як у кицьки зіницями. «Не буває таких очей». У волоссі змішалися осінні кольори — каштановий, рудий і золотий, а ще в нього вплетені були лози, гілочки й пожухлі квіти.

— Хто ви? — питала вже Міра.

Але Бран здогадався.

— Дитина. Дитина пралісу.

Він здригнувся — і від холоду, і від зачудування. Вони провалилися в одну з казок старої Нан!

— Це перші люди прозвали нас дітьми,—