Танок драконів - Джордж Мартін

— Від нього тхне виходком і блювотинням,— сказав сутулий лорд, викидаючи обгризену кістку й витираючи пальці об скатертину.— Невже обов’язково було його тягнути сюди, коли ми їмо?

Другий лорд, з прямою спиною і в кольчузі, роздивлявся Смердюка холодними очима.

— Погляньте уважніше,— мовив він до першого.— Чуприна в нього побіліла, він втратив більше пуда, авжеж, але ніякий це не слуга. Невже ви його не впізнали?

Сутулий лорд придивився — і зненацька пирхнув.

— Він? Хіба таке можливо? Старків годованець. Він усміхався, завжди усміхався.

— Тепер усміхається менше,— зізнався лорд Ремсі.— Я йому кількоро його чудових білих зубів поламав.

— Ліпше б ви йому горлянку перерізали,— мовив лорд у кольчузі.— З пса, який накинувся на господаря, хіба що шкуру можна злупити.

— Ну, з нього вже де-не-де злупили шкіру,— мовив Ремсі.

— Так, мілорде. Я погано поводився, мілорде. Зухвало і...— Смердюк облизав губи, намагаючись пригадати, що він знову зробив не так. «Служи і корися,— нагадав він собі,— і він дозволить тобі ще пожити й не відбиратиме тих частин тіла, які ще лишилися. Служи, корися і пам’ятай, як тебе звати. Смердюк, Смердюк, римується з „каюк“».— ...і нечемно, і...

— У тебе кров на губах,— зауважив Ремсі.— Знову пальці гриз, Смердюче?

— Ні. Ні, мілорде, присягаюся.

Якось Смердюк спробував сам собі відкусити підмізинний палець, бо коли з нього злупили шкіру, він страшенно болів. Лорд Ремсі в житті просто не відрубає людині палець. Ні, він любить шкіру здерти, щоб голе м’ясо підсохло, а потім тріскалося та гноїлося. Смердюка шмагали, підвішували на дибу, різали, але ніякий біль і близько не зрівняється з пекельним болем після здирання шкіри. Від такого болю люди божеволіють, довго його витримати неможливо. Рано чи пізно жертва починає кричати: «Будь ласка, не треба, не треба, досить болю, відріжте його»,— і лорд Ремсі виконував прохання. Це була така гра. Смердюк вивчив правила, як могли засвідчити його руки й ноги, але одного разу забувся і спробував припинити біль самотужки, зубами. Ремсі це не сподобалося, й така образа коштувала Смердюкові ще одного пальця на нозі.

— Я з’їв пацюка,— пробурмотів він.

— Пацюка? — безбарвні очі Ремсі зблиснули у світлі смолоскипів.— Усі пацюки у Страхфорті належать моєму лорду-батькові. Як ти посмів їсти пацюка без мого дозволу?

Смердюк не знав, як на це відповідати, тому промовчав. Одне зайве слово може коштувати йому ще одного пальця на нозі, ба й на руці. На сьогодні він уже втратив два пальці на лівій руці й мізинець на правій, а на ногах — мізинець на правій і аж три пальці на лівій. Іноді Ремсі жартував, що слід відновити рівновагу. «Мілорд просто жартує,— заспокоював себе Смердюк.— Він не хоче мене кривдити, він сам казав, він це робить лише тоді, коли я даю привід». Мілорд — добрий і милостивий. За деякі слова, які Смердюк собі дозволяв, поки не затямив своє ім’я і належне місце, Ремсі міг би й з обличчя йому шкіру злупити.

— Щось уже стає нудно,— мовив лорд у кольчузі.— Вбийте його — та й по всьому.

Лорд Ремсі налив елю в кубок.

— Це зіпсує свято, мілорде. Смердюче, маю для тебе добрі новини. Я беру шлюб. Лорд-батько везе мені одну зі Старківен. Доньку лорда Едарда, Арію. Ти ж пам’ятаєш маленьку Арію, правда?

«Арія-під-ногами,— мало не сказав Смердюк.— Арія Кобила». Робова молодша сестричка, темнокоса, довговида, худа як тичка, завжди брудна. «Це Санса була гарна». Йому пригадалися часи, коли він думав, що лорд Едард Старк може одружити його з Сансою і назвати сином, та то були тільки дитячі фантазії. Що ж до Арії...

— Я її пам’ятаю. Арію.

— Вона буде леді Вічнозиму, а я — його лордом.

«Та вона ще зовсім дівчинка».

— Так, мілорде. Мої вітання.

— Прийдеш до мене на весілля, Смердюче?

Він завагався.

— Як хочете, мілорде.

— О, я хочу.

Смердюк знову завагався, не певен, що це не якась підступна пастка.

— Так, мілорде. З вашої ласки. Матиму за честь.

— Тоді слід витягнути тебе з того лихого підземелля. Відмити, вдягнути в чисте, нагодувати. Хочеш смачної ніжної кашки? Або горохового пирога зі шматочками шинки? Хочу, щоб ти виконав одне маленьке завдання, а для служби в мене тобі знадобляться сили. А ти ж хочеш мені служити, я знаю.

— Так, мілорде. Понад усе,— озвався Смердюк, здригаючись.— Я ж ваш Смердюк. Дозвольте мені вам служити. Будь ласка.

— Коли ти так гарно просиш, хіба можу я відмовити? — посміхнувся Ремсі Болтон.— Я їду на війну, Смердюче. І ти поїдеш зі мною — допоможеш мені доправити додому мою цнотливу наречену.

Бран

Щось у кручих криках було таке, що у Брана по спині морозець пробіг. «Я майже дорослий,— довелося нагадати собі.— Мушу бути хоробрим».

Та холодний пронизливий вітер наповнив повітря страхом. Навіть Літо боявся. На карку в нього наїжачилася шерсть. Попід горами розтягнулися тіні, чорні й голодні. Всі дерева тут погнуло й покрутило під вагою криги. Деякі вже й на дерева не були схожі. Від коріння до крони заліплені мерзлим снігом, вони зіщулилися на горі, як велети, як потворні чудовиська, що куляться від крижаного вітру.

— Вони тут,— витягнув меча розвідник.

— Де? — притишеним голосом запитала Міра.

— Близько. Точно не знаю. Десь.

Знову крякнув крук.

— Годор,— прошепотів Годор. Долоні він сховав під пахвами. З колючої каштанової бороди звисали бурульки, а вуса злиплися від мерзлих шмарклів, які червоно зблискували у призахідному світлі.

— І вовки також близько,— застеріг Бран.— Оті, що переслідують нас. З навітряного боку Літо весь час їх відчуває.

— Вовки — найменша з наших бід,— мовив Холоднорукий.— Слід піднятися на гору. Скоро стемніє. Треба ще до ночі сховатися, бо їх притягуватиме ваше тепло.

Він глянув на захід, де крізь дерева тьмяно просвічувало сонце, нагадуючи сяйво далекого багаття.

— А це єдиний прохід? — запитала Міра.

— Є лаз — за три льє на північ, через колодязь.

Оце і все, що він сказав. А Годор не спуститься в колодязь з Браном на плечах, і для Джоджена зараз пройти три льє — те саме, що пробігти тисячу.