Відьма - Томас Олд Х'ювелт

Джоселін повела його до вітальні. У присмерковому світлі Тайлер сидів на кушетці, підібгавши ноги. Лише кілька секунд знадобилося Стівові, щоб поставити діагноз: у хлопця ось-ось почнеться або вже почався психоз. Пальці його ніг судомно скрутилися, волосся скуйовдилося, суглоби пальців побіліли. Розширеними, невидющими очима він вдивлявся у далечінь. Стів згадав, що подібний вираз обличчя бачив у пацієнтів відділення психіатрії, які свідомо намагалися втекти від реальності. З таким виразом на обличчі людина залишає світло і йде у темряву. Стів притамував раптовий вибух гострого страху.

Він опустився на коліна перед Тайлером і поклав руки йому на плечі.

— Агов, Тайлере, подивись-но на мене…

Потім легенько його поторсав, щоб вивести зі ступору. Тіло Тайлера відразу ж піддалося, і це ще більше налякало Стіва. Він очікував, що тіло сина буде таким само скам’янілим, як і пальці його рук і ніг, і це було б ознакою притомності. Але тіло Тайлера поводилось, ніби солом’яна лялька. Стів поклав руку йому на карк, великим і вказівним пальцями злегка стиснув хребці.

— Що з ним таке? — перелякано запитала Джоселін і теж стала перед хлопцем на коліна. У прочинених скляних дверях з’явився Метт і з жахом дивився на це видовище.

— Це шок, — сказав Стів. — Джоселін, дай води.

Дружина пішла по воду, а Стів сів на кушетці поряд із сином. Він обняв його і почав злегка погойдувати вперед і назад. Шкіра Тайлера була холодною і вогкою на дотик. «Гей, синку, це мине, усе буде в порядку», — бурмотів Стів, повторюючи ці слова ніби мантру. Та в душі він проклинав сам себе, адже знав: ніщо вже не є і не буде в порядку, він знав це з тієї самої миті, коли, перш ніж ошаленіли коні, Роберт Грім почав допитувати Тайлера. Він тоді бачив це в його очах. І чому він не доклав зусиль, щоб витягти з нього ті таємниці? Ото вже телепень.

— Що ж ти робиш, синку? Ти ж нас лякаєш на смерть. — Він ще дужче обняв сина. — Тайлере, я тут, із тобою. Що б там не сталося, я завжди з тобою. Усе буде гаразд.

Врешті-решт його зусилля дали перший результат. Тайлер почав тремтіти в його обіймах. Почав відтавати застиглий вираз його обличчя з невидющим поглядом. Губи затремтіли, з них зринув тихий, приглушений стогін. Очі розкрилися і стали вологими. А руки, дрижачи, потяглися вгору і знову безпорадно впали.

Джоселін повернулася зі склянкою води і рушником, поставила воду і поклала рушник на табурет перед ними. Але Стів того майже не помітив, адже саме в ту мить Тайлер подивився на нього нещасним поглядом, і в його очах було стільки горя і відчаю, що серце Стіва вмить сповнилося гарячою, майже хмільною любов’ю і водночас нудотним почуттям розкаяння.

— Послухай, Джоселін, може, ви з Меттом поїздите верхи?

— Але я не можу лишити його ось так… з ним усе буде гаразд?

— З ним усе буде добре. Мені здається, нам варто провести тут трохи часу удвох.

Він виразно подивився на неї, і Джоселін усе збагнула. «Ходімо, Метте», — звернулася вона до молодшого сина, випроваджуючи його з кімнати. Вона зачинила за собою скляні двері, і з-за них деякий час приглушено долинали сердиті Меттові протести. А потім вони удвох вийшли крізь кухонні двері, й запала тиша.

«Отже, синку, ми тепер удвох», — подумав Стів. Ця мить була особливою, ніби вони довго блукали поодинці й нарешті зійшлися разом. Ось вони сидять удвох: він і старший син, його син. Ніби обидва довго чекали на цю мить — і те чекання почалося не з дивної ночі кілька днів тому, коли Тайлер босоніж вийшов слідом за ним надвір, і навіть не тоді, коли вони сперечалися щодо Лорі на початку жовтня, — ні, вони чекали довше, набагато довше. Повернувши сина з безпросвітної пітьми, Стів знав: у тому, що він витягне з нього на світло, не буде нічого приємного; попри те, саме зараз його переповнювало почуття глибокої, всеохопної любові.

Він змусив Тайлера випити води. Той розлив воду собі на сірі спортивні штани, витер їх і довго плакав у повній тиші. Стів тримав його в обіймах, поки син нарешті не заспокоївся. А потім ще раз дав йому води і обережно запитав:

— Що, зовсім погано?

Тайлер кивнув одним порухом блідих, вологих щік. Проминула пара хвилин, доки він врешті спромігся щось сказати. Лише три слова нерішуче і благально зірвалися з його губ:

— Тату, допоможи мені.

І Стів поклявся зробити все, абсолютно все, щоб допомогти синові.

За годину, коли Джоселін і Метт мали вже повертатися з кіньми додому, готові поставити безліч запитань, Стів і Тайлер сіли в «тойоту», дорогою 293 залишили місто, а потім звернули на дорогу 9W і попрямували крізь ліс Чорної скелі. Як тільки вони проїхали пагорб і почали спускатися у долину, Стіва охопило таке відчуття, ніби вони потрапили на заборонену територію, і він мусив притлумити бажання зазирнути у дзеркало заднього огляду, щоб пересвідчитись у тому, що за ними ніхто не женеться. Та яким би сміховинним не здавалося це почуття, воно нікуди не поділося, і прогнати він його не міг.

Протягом усієї поїздки вони не вимовили ані слова.

Вони проїхали уздовж Гудзона, в’їхали в Ньюбург, припаркувалися поряд з історичною будівлею, де був штаб Джорджа Вашингтона, і знайшли бар у центрі міста, де було мало людей і чимало затемнених куточків. Стів замовив два рутбіри і запитав код вай-фай. Двадцять хвилин пішло в нього на те, щоб прочитати вибірку текстів на Тайлеровому сайті та продивитися його відео. Під час перегляду зростало його замішання, але водночас — доводилось це визнати — і мовчазне захоплення. Жоден із цих репортажів не був настільки жахливим, як той, який вони дивилися вдома, і, слава Богу, його не було в мережі, але кожен із тих файлів містив захопливі й водночас вищою мірою викривальні, якщо не сказати більше, матеріали. А потім він наказав Тайлерові стерти їх усі, щоб не залишилося жодних слідів. З почуттям вдячності хлопець взявся до роботи.

Спостерігаючи за сином і п’ючи рутбір, Стів повернувся до власних гарячкових думок: «Невже ти не бачиш, в яку небезпечну гру граєш? Ти ж нищиш докази. А понад те, ще й нехтуєш принципами моральності, які ви з Джоселін завжди так високо цінували. Сподіваюся, ти чітко усвідомлюєш, що пропонуєш Тайлерові втечу з брудної гри, в якій