Відьма - Томас Олд Х'ювелт

Розлючена дружина тепер стояла прямо навпроти нього.

— Але ж усе змінилося, хіба ти не бачиш? Ми тут прожили у відносному спокої вісімнадцять років і могли це терпіти, тому що нам безпосередньо нічого не загрожувало. А тепер Флетчер мертвий, і отже, Стіве, не кажи, що небезпеки немає! Лише спробуй це сказати!

— Здається, усе повертається і стає, як зазвичай, і…

— Нічого не повертається, і не вдавай, що то не так! Це ти винний в тому, що ми…

Вона не закінчила фрази, але в цьому й не було потреби. «Ото й усе», — подумав Стів. Гаплик пришила, знайшла останній аргумент, щоб його добити, коли вже інші не подіяли, тому що байдуже, скільки часу спливло, це досі вражає його в самісіньке серце. Він знав, що хотіла сказати Джоселін. «Це ти винний у тому, що ми тут живемо, отже, ти маєш щось із тим зробити». Стів почувався так, ніби наштовхнувся на невидиму скляну панель. Невже це досі їй боліло? Як можна було довгі роки жити разом в ідеальній гармонії, щоб потім вистрибнуло отаке, наче корок із пляшки, і створило між ними зону повного відчуження? Що б там не було з тими каменями-кругляками, але ж вони переїхали до Блек-Спрінга заради кар’єри Стіва, у той час як Джоселін відмовилася від своєї. Минуло понад п’ятнадцять років з того часу, як стара образа була похована, «в ямі на задньому дворі, точнісінько як Флетчер», — підсвідомо майнула думка. Але час від часу те, що ми ховаємо, повертається… тому що поховане не завжди виявляється похованим по-справжньому.

Джоселін побачила вираз обличчя Стіва й доторкнулася до його руки, але він відсмикнув її й сам ухопив дружину за зап’ясток.

— Пам’ятай лише, — сказав він, — що саме я був проти другої дитини. Якщо тобі не подобається те, якими вони виросли, поміркуй над тим, що ти могла б позбутися половини цієї проблеми.

Звісно, то було нечесно; звісно, він не повинен був так говорити. У Джоселін затремтіли губи, вона вирвалася від нього й пішла на кухню, не кажучи ні слова. Стів залишився в їдальні, що тепер видавалася пусткою більше, ніж будь-коли до того.

«Боже, як я міг подумати, що все гаразд, — сказав він подумки. — Катаріно, що, чорт забирай, ти зробила моїй сім’ї!»

З кухні донісся спочатку придушений плач, а потім — з духовки — тріск паперу для випікання. Невдовзі запах згорілого тіста заповнив кімнату. Стів заплющив очі, коли Джоселін шумно змахнула зіпсований кіш у кошик для сміття, а таця з-під пирога дзенькнула, впавши в мийку. Обличчя жінки було мокрим від сліз, вона відштовхнула Стіва і пішла нагору. Стів зайшов до кухні й зазирнув у кошик для сміття. По краях кіша не залишилося майже нічого їстівного, а ось його середина мала непоганий вигляд. Він обережно виклав його на тарілку, обрізав підгорілі краї, накрив алюмінієвою фольгою й залишив на кухонному робочому столі. Зробивши це, Стів вийшов надвір. Він спіймав себе на бажанні зняти за звичкою Флетчерів повідець із гачка, а потім згадав, що ще вчора відніс його до сараю разом з кошиком.

Стів хутко йшов, ховаючи руки в кишенях, а навколо завивав вітер, морозячи йому вилиці — аж до оніміння. Він перетнув поле для гольфа і кілька миль простував повз високий паркан Вест-Пойнту, віддаляючись від Блек-Спрінга. Чорт, мабуть, Джоселін таки мала рацію, мабуть, він надто швидко від того всього відхрестився. Стів щиро спробував воскресити в пам’яті те невловиме, що вплинуло на них — бодай на хвилину або дві — тієї ночі, коли їм здалося, що вони почули Флетчерів гавкіт. Звісно, то була нісенітниця, і він відмовлявся у неї вірити. Те почуття наразі здавалося далеким, ніби пропасниця, що охопила усього його в лісі, коли він побачив мертвого Флетчера або коли зламав відьомське коло з поганок. То були миті панування чогось ірраціонального, чогось зовсім йому не непритаманного. Ці миті змушували його почуватися по-дурному, збентежено. «Що поховане, те поховане, — подумав він, — і на тому кінець».

А от решта його сім’ї дурницею це, швидше за все, не вважала. Стіву було від того боляче, хоча він і не був готовий це визнати. А втім, хіба не було це і його відповідальністю також?

«Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

Стів вирішив поговорити з Тайлером, як тільки випаде слушна нагода.

Увесь вечір вони почувалися так, ніби їхній дім потрапив до зони з низьким атмосферним тиском. Джоселін і Метт принаймні з’їли по шматку кіша, а ось Тайлер навіть не спустився на перший поверх, пробурмотів щось про необхідність готуватися до іспиту і попросив його не турбувати. Тієї ночі Джоселін і Стів лежали кожен на своїй половині великого ліжка, повернувшись обличчями до протилежних стін, а в пустоті між ними ніби тремтіли невимовлені слова. Стів довго лежав без сну, але, врешті-решт, його зморила втома, і він заснув.

Уранці за сніданком Джоселін сказала:

— Я б усе ж таки повернула коней додому після того, як ми поїздимо верхи по обіді. Гадаю, ти маєш рацію. Швидше за все, нічого з ними не станеться.

Стів кивнув, відчуваючи полегшення.

— Якщо хочеш, я приїду до вас із трейлером.

Вона похитала головою:

— Ми з Меттом упораємось самі.

Ні про що більше вони не говорили, але бодай початок примиренню було покладено, а Стів не хотів квапити події. Напруга в їхніх відносинах ніколи не тривала довго, проте цей випадок був особливим, більш чутливим, він потребував делікатності. Він думав про це в університеті протягом дня, а коли по обіді на задньому дворі згрібав граблями листя, то дійшов висновку, що, зрештою, не все у них було так вже й погано. Тим часом на в’їзді до гаража Джоселін і Метт чіпляли до машини трейлер. То був один із тих листопадових днів, у якому вже вчувався перший легкий подих зими. Стів глибоко, на всі легені, вдихнув холодне осіннє повітря і заспокоїв себе думкою про те, що в місті, мабуть, жило чимало людей, у яких все було набагато гірше, аніж у них.

Він ще порався на задньому дворі, коли Джоселін вийшла надвір у костюмі для верхової їзди й закричала:

— Стіве!

В її голосі була тривога.

— Стіве, негайно йди сюди!

Він впустив граблі на купу листя і побіг до кухонних дверей.

— 3 Тайлером щось сталося. Він не відповідає… і