Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Привіт, — почувся голос Емі. Вона відповіла швидко, ніби вже тримала телефон у руці, коли почула дзвінок. А може, справді тримала? Якщо так, то чому? — Ну, які новини з великого міста? Я думала, ти о цій годині вже будеш удома.

Голос її звучав як зазвичай. Телефон — великий винахід, але він не призначений для справжнього спілкування, тягар міжособистісної взаємодії для нього непосильний. Про важливі речі можна говорити лише віч-на-віч. Ми ставимо питання і даємо відповіді на рівні тілесної хімії, бо людство вже жило і кохало за мільйони років до того, як було винайдене слово. Мова й досі лишається тільки фоновою музикою.

— Поговорив з одним, з іншим — і незчувся, як повечоріло. Можливо, ще зустрінуся за пивом з кількома репортерами кримінальної хроніки.

— Ідея слушна! Лишаєшся в місті на ніч?

— He виключено. Я нічого важливого цим не провалю?

— Хіба що вечеря обуриться, що я їстиму її сама. То як, виходить у тебе щось із новою книжкою?

— Здається, так.

Мені було неприємно їй брехати. Що я, власне, мав, які докази? Кілька есемесок без тексту, два-три фото, де невідомо що зображено, — та й по всьому.

— Оце гарна новина. І, любий, ти мені пробач, що я вчора не сприйняла твою ідею. У мене був якийсь дивний настрій.

— Та я так і подумав… — Я глибоко вдихнув і зробив крок до краю прірви: — 3 тобою все гаразд?

— О, звісно, — запевнила Емі. Чи сказала вона це поспіхом, чи надто повільно, чи звичним тоном? Я так пильно дослухався, що нічого не почув. — То просто робота, як вона мені остогидла. Якийсь безперервний внутрішній монолог.

— Я сподівався, що на новому місці буде легше.

— Буде, буде. Просто має минути час.

Вона щось додала, але я не розчув.

— Що-що?

— Вибач, — швидко відповіла вона. — То телевізор. Тут починається марафон «Сексу й міста», в мене ласощі в мікрохвильовій і все таке.

— То ти в раю.

— Типу того. Чекати тебе додому завтра?

— До обіду буду.

— Добре. Скучила за тобою, офіцере.

Вона промовила ці слова зовсім так, як завжди казала їх Емі, та Емі, яку я знав, з якою був одружений, з якою провів багато-багато днів коротких і щасливих та довгих і нелегких, і важко було повірити, що щось у нашому житті пішло не так.

Проте з відповіддю я завагався:

— Я теж за тобою скучив.

У Фішера все розслідування трималося на Андерсоні, й хоч який хиткий був той фундамент, я не мав і такого. Напевно, варто було просто спитати Емі про ту будівлю в Беллтауні — адже там, мабуть, її і висадив таксист у той вечір, коли я її загубив. Але як? Я ж питатиму насправді не про будівлю, а про зовсім інші речі, і я геть не був упевнений, що готовий відчинити ту скриню. Навіть коли всередині не буде всіх нещасть світу, заново її замкнути вже не вийде. Сказаного не повернути. Питань не забрати назад.

Телефон загудів. То була есемеска від Емі, ось така:

успіху не пия4 :-D цьом

І отримати її було приємно, я навіть усміхнувся, та усмішка швидко згасла. Двох випадків — сьогодні вранці й ось зараз — мені вистачило, щоб помітити, що жінка, яка завжди писала смайлики ось так: «:-)», перейшла на варіант «:-D», а ще почала замість нормальних літер використовувати цифри. Вона завжди дуже педантично ставилася до грамотності повідомлень. Звідки ця нова манера, від кого Емі її підхопила? Чи була то крихта піску, яка окремо не значить нічого, але разом з іншими піщинками — якщо навмисно зібрати їх докупи — може скласти гору, яку вже не проігноруєш?

Я потер обличчя долонями, потрусив головою, скидаючи ману. Треба було повертатися до справи, якою я займався з того самого моменту, як загубив Крейна.

Розібратися, хто така ота Роза і якого хріна її номер робить у моєму телефоні.

До мене вже дійшло, що коли на екрані висвітилося ім’я, то Роза має бути у мене в контактах. Передивившись їх, я справді знайшов Розу. Ім'я великими літерами і номер. Але я їх не записував. Я поміняв телефон з місяць тому, коли ми переїхали у Бірч-Кросинг і я виявив, що мій провайдер для цієї місцевості — не кращий варіант. На цей момент я мав у пам’яті телефону десь зо два десятки номерів і добре пам’ятав, як і чому вони там опинилися, — всі, крім цього. Я взагалі не знав жодної Рози. Зроду.

Я знов викликав цей номер, вже вчетверте з того моменту, як ця невідома особа перешкодила — впевнений, навмисно — моїй приватній бесіді з Тоддом Крейном. І вже вчетверте телефон дзвонив і дзвонив собі, але ніхто не відповідав. Я міг перевірити номер у довідці, але щось мені підказувало, що з того теж нічого не вийде.

Тому я знову почав думати, як же номер цієї Рози міг опинитися в моєму телефоні. Був лише один варіант. Після бійки з тими бандитами, про яких Георгі буцімто нічого не знав, я спочатку сидів у барі, а потім отямився на Піонер-сквер. Між барною стійкою і пробудженням у парку зяяла чимала прогалина. Очевидно, що я напився до нестями. Чи міг я в тому стані записати