Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Дякую, — кивнув я. — Ви дуже допомогли.

Чоловік кивнув у відповідь, схрестив руки на грудях і повільно відступив усередину свого дому, озирнувшись на будинок Андерсонів.

Я пішов далі Федеральною, минув перехрестя і постукав у двері старовинного і дуже занедбаного бунгало. Дуже довго нічого не відбувалося, потім усередині ввімкнули світло. Це мене здивувало — був ще день і як на Сієтл достатньо світла, — а потім двері відчинилися, і я побачив, що у тому бунгало просто дуже темно, майже так само темно, як в оселі Андерсонів.

Переді мною стояла жінка. На вигляд років вісімдесяти, зігнута вдвоє, з обличчям, схожим на покинуте під літнім сонцем яблуко. Коли вона підвела на мене очі, я пригадав оту будівлю у Беллтауні з вікнами, де в шибках не було нічого, крім відображення хмарного неба.

— Місіс Маккенна?

— Ага.

— Я можу поставити вам кілька запитань?

— Ага.

— Ви сказали поліції, що в ніч пожежі в оселі Андерсонів бачили, як хтось підійшов до будинку, побачив вогонь і втік. Так?

— Нє.

Я зробив паузу.

— Ви сказали — «ні», я правильно почув?

— Ага.

— Наскільки я розумію…

— То був не хтось. То був Вілл Андерсон. Кумекаєте?

— Так, цілком.

— Добре. То до чого ви то хилите?

Я подивився на вікна її будинку.

— Ви завжди отак зашторюєте вікна? Вдень і вночі?

— Так темніше.

— О, розумію. Вибачте, що питаю, але як же тоді ви могли побачити Вілла Андерсона на вулиці?

Стара глянула на мене, і її очі вже не скидалися на вікна порожнього дому. Всередині кипіло життя.

— Ви з отих, чи що?

— З яких?

Вона придивилася до мене уважніше і похитала головою.

— Та бачу, що ні. Ну гаразд. Я на варті. Особливо вночі. Коли чую кроки на вулиці, дивлюся, хто це йде. Повинні бути вартові, розумієте? У цих краях на варті я.

— А кого ви виглядаєте, мем?

— Так ясно ж кого. Невидимців. Отже, чую я кроки, і кроки наче знайомі, та я собі думаю: гляну, бо хто його зна. Зазираю скраєчку за штору, а то Вілл. Білл пристойний хлопець, я проти нього нічого не маю. Проходить Білл кілька метрів і раптом зупиняється. Стоїть, дивиться на щось — на що, мені не видно. А потім отак задкує, розвертається і ну тікати. Доти жодного разу не бачила, щоби Білл тікав. Хвилин через двадцять завили сирени і пішло-поїхало.

Раптом вона дико закашлялася, при цьому навіть не намагаючись затулити рота рукою, а просто випльовуючи все зайве на підлогу. Відкашлявшись і відхаркавшись, стара втомлено похитала головою.

— Диви не підчепи рак, синку, бо то паскудна штука. Ще маєш якісь питання? Бо в мене там серіал.

Я повернувся на перехрестя, зупинився там і закурив, дивлячись, як з дерев падає листя. Свідчення місіс Маккенни навряд чи підійдуть для суду, проте й зовсім відкидати їх не можна. Навіть якби я не заходив у будинок, самої лише бесіди з тим сусідою вистачило б, щоб замислитися. Пари, чиї стосунки дійсно нездорові, не виносять свій бруд з дому. На людях там або мир і злагода, або холодна ввічливість, і хіба що хтось на когось люто зиркне. Всі конфлікти відбуваються приватно, за зачиненими дверима. Плюс те, що сказав мені Фішер, і вже можна повірити, що то не Білл Андерсон порішив свою жінку й дитину. Але поставало питання: хто ж тоді?

І де, власне, Андерсон?

У дільниці мене не змусили довго чекати, що було аж дивно. Або їм не було чого робити, або я їх заінтригував.

Бланшард запросив мене в інше приміщення, не в те, де я три дні тому мучився похміллям. Здається, цього разу то був уже його кабінет. Принаймні бардак на те натякав.

— Хотів би вибачитися, — почав я.

— Дуже мило.

— Ви було цілковито праві щодо моєї дружини. Вона дійсно просто забула мій номер, і дійсно вже чекала на мене вдома.

Він кивнув.

— Тобто у вас усе добре?

— Абсолютно.

— Приємно чути. Ви не мусили сюди приходити, але я ціную ваш учинок.

— Насправді я хотів вам трохи поклювати мізки з іншого приводу.

— Можна було здогадатися. Ну давайте.

— Ви ж у курсі вбивства в будинку Андерсонів? На північ від Бродвею, тижні зо три тому?

Бланшард, здається, здивувався.

— Чув, звісно. Жінка й син загинули неприємною смертю, убивця — чоловік. Більше нічого не знаю.

— Чи Андерсон вважається зниклим безвісти?

— Ні, він розшукується як підозрюваний у подвійному вбивстві. А це інше відділення.

— Ви в це вірите? Що то він убив своїх?

— Я про цю справу нічого не знаю. Чоловік-убивця в таких ситуаціях — майже стандартне явище, ви ж знаєте.