Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

тотемний стовп на тому боці Піонер-сквер. Поруч височіло теракотове громаддя Єслер-білдингу, далі праворуч була величезна парковка — її звели у шістдесятих на місці старого готелю «Оксидентал» і, на щастя, збудували такою страшною, що розпочалася успішна кампанія за збереження історичного вигляду міста і старі будинки не знесли заради нових страшних парковок. Туди-сюди під дрібним дощем човгали бездомні — самотні чоловіки з опущеними плечима. Тут незначущість архітектури ставала навіть більш помітною, бо для цих людей будинків ніби не існувало, вони жили на вулиці. Якщо вони й мали прихисток у цьому місті, то його давала сама земля, і наявність на ній вулиць і тротуарів нічого не міняла.

Потім я постояв трохи під криваво-червоними деревами на самій Піонер-сквер, біля бювету, прикрашеного головою індіанця. Табличка повідомляла, що то Сієтл власною персоною — вождь саквамішей, які жили тут до появи білої людини. Окрім цього бювету, тотемного стовпа та ще самої назви міста, Сієтл нічим не вшанував пам’ять цілого племені. При тому, що купі невдах споруджено кращі пам’ятники. Чи стояв колись вождь Сієтл або його пращури на березі бухти, видивляючись високощоглі кораблі? Що вони думали, коли побачили їх? Чи мали вони змогу зробити інший вибір, і що той інший вибір змінив би?

Площа чомусь не пускала мене, і я ще посидів трохи на лаві. Потім повештався старим містом, зайшов у книгарню, словом, вбивав час як умів. У відділі кримінальної документалістики я замислився, чи здатен буду справді видати щось, що поставлять на полицю поруч з «Непроханими». Я мав великі сумніви, і, правду кажучи, не дуже й кортіло. Зіркою відділу була місцева серія про темний бік життя у місті в останні кількадесят років. Підпали та скандали, убивства й самогубства. Дивні зникнення людей у сімдесяті-вісімдесяті й на початку дев’яностих, серійне викрадення дівчаток — знайшли тільки двійко страшенно понівечених тіл, причому автор з великим завзяттям описав і ознаки численних знущань, і глибокі, аж до кістки, порізи на обличчях жертв.

Я поставив книжку назад на полицю. Такого я писати не хотів, хіба що мене б змусили під страхом смерті. Врешті-решт я придбав невелику брошуру, присвячену історії перших років існування Сієтла, і знову заглибився у лабіринт вулиць, аж поки, вдосталь покружлявши, вони безцеремонно виштовхнули мене назустріч клубкові новіших магістралей, де я геть загубився.

Тоді я розвернувся й рушив у інший бік, сподіваючись потрапити кудись, де я ще не бував. Та в результаті за кілька хвилин до п’ятої я знову опинився на Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».

Проходячи повз будівлю, я звернув увагу на певні деталі, а далі зайшов у кав’ярню з великими вікнами-вітринами на розі. Взявши каву, я сів так, щоб добре бачити вулицю. Визначити, чи є в офісі Крейн, було неможливо. То й біс із ним. Я трохи посидів, споглядаючи, як люди заходять і виходять. Скоро вони вже тільки виходитимуть, а потім вимкнеться світло і двері зачиняться, знаменуючи кінець ще одного робочого дня. Але Крейн був велике цабе, тож він міг і не бути в офісі, міг перебувати у залі засідань іншої компанії, забивати там баки іншим цабе. Така в нього була робота, і оскільки я зустрічався з ним живцем, то здогадувався, що він на ній добре знається. Так, він, напевно, з клієнтами, чи вдома зі своєю родиною, що ніби зійшла з плакату соціальної реклами про щасливу сім’ю, і то на краще. Скоро й мені остогидне тут сидіти, захочеться чогось міцнішого за каву, і я й собі поплентаюся в ніч.

Я провів у кав’ярні сорок хвилин і дедалі більше вірив, що так воно й станеться, коли з дверей офісу вийшов Тодд Крейн.

Він був сам і вигляд мав стурбований. Я вже сплатив рахунок і був готовий виходити, тому вмить опинився біля дверей. Проте Крейн зробив не те, чого я від нього чекав. Перш ніж засісти у кав’ярні, я навмисно визначив, де тут парковка, бо думав, що він їздить на дорогому авто. Але він ішов пішки, і просто на мене.

Я швидко відступив між вуличні прилавки, але він проминув мене, й не піднявши голови. Руки він тримав у кишенях пальта.

Вийшовши назад на тротуар, я рушив за ним.

Він швидко йшов у напрямку підземного переходу, й оскільки я хотів спитати в цього одного, чи то не він на фото з моєю дружиною, більш-менш приватно, я прискорив кроки.

Задзвонив мобільний, так гучно, що проігнорувати було не можна. Я на ходу витяг його з кишені, впевнений, що то Емі. Але на екрані висвітлилося не «Емі», а «РОЗА».

Я не знав ніякої Рози. Приклав телефон до вуха:

— Що вам у біса…

— Не роби цього, — сказала жінка на тому кінці, дуже швидко й дуже голосно, і зв’язок обірвався.

Я став тиснути зелену клавішу, намагаючись передзвонити, але на тому кінці не брали слухавки. Я тиснув і тиснув, роззираючись навкруги, проте ні на вулиці, ні у вікнах будівель нічого не розгледів.

Поки я цим займався, Тодд Крейн зник.

Розділ 23

Бару я дістався раніше призначеного часу зустрічі з Фішером. Мені треба було поміркувати в тихому місці, а ще — подзвонити додому. Потрібно було сказати Емі, що на ніч я не приїду. Від думки про неї в мені піднімалися обурення й злість, причому якісь непевні, безпричинні. Будинком у Беллтауні цікавився Фішер, а не я, й ім’я Емі на тих паперах для мене нічого не значило. Ми в ті часи навіть не були знайомі. Якась ділова формальність, прізвище працівниці компанії у документах, що належать компанії. Мені було бридко думати про ті речі, й так само бридко від того, що я не здатен був полишити