Непрохані - Майкл Маршалл Сміт

— Я саме звідти, — пояснив я. — Опитав там трохи сусідів.

Бланшард насупився.

— Вас можна привітати з поверненням до правоохоронних органів, та ще в Сієтлі? Дивно, що я не чув про це.

— Ні-ні, як приватна особа я провів приватну бесіду з іншими приватними особами.

— Угу. Ну і навіщо воно вам, шановна особо?

— Особисте.

— І що ви дізналися на дозвіллі?

— Що Андерсон — не вбивця.

— Угу, — Бланшард почав малювати якісь чудернацькі кола у своєму блокноті.

— Єдина очевидиця стверджує, що Андерсон підійшов до будинку вже після події. Вона, звісно, не те щоб дуже надійний свідок, але не можна відкидати її спостереження. Інша особа підтвердила, що в Андерсонів були нормальні стосунки, що, як на мене, теж важливий момент. Якщо в них не було якогось давнього повільного конфлікту, то причини для такої жорстокості просто зникають, погодьтеся.

— Ви розумієте, що життя Джини Андерсон застраховане на вісімдесят тисяч доларів?

— Не знав, що аж на стільки, але це не мотив. Якщо Андерсон з тих людей, які здатні за вісімдесят тисяч скрутити в’язи власній жінці, то в поліції про нього вже знали б. Він навіть власником зброї не був.

— Наскільки відомо нам.

— Немає тут жодного мотиву, жодних вказівок на мотив.

— Агов, Джеку, ти ж був поліцейським. Ти знаєш, як воно буває. Ці люди ніби сновиди. Встають зранку, ходять на роботу, на барбекю, на риболовлю з сусідами. Люди собі й люди, як усі. А потім бац — і виявляється, то була людина-шкарлупка, а всередині в неї ховалося щось геть відмінне. І тут тобі кров на стінах і що хочеш. Вісімдесят тисяч — сума пристойна, надто коли в його житті були не тільки родина й робота.

— Саме так, — кивнув я, — в нього справді сталося дещо, про що не знає поліція.

Бланшард припинив водити олівцем у блокноті.

— Наприклад?

— Кілька місяців тому Андерсон отримав у спадок від одного померлого багатія з Чикаго чверть мільйона доларів. Чеком.

Тепер Бланшардова увага належала мені безроздільно.

— Звідки ти це знаєш?

— Від юриста, який мав до цього певний стосунок. Він зламав собі голову, намагаючись зрозуміти причини такого вчинку з боку багатія, і теж упевнений, що Андерсон не вбивця.

— Лише через гроші? То не доказ.

— Знаю, — кивнув я. — Але юрист не коп і не знає. Ти зараз, певно, думаєш, що коли Андерсон отримав гроші, то вирішив почати нове життя, а жінка з дитиною були йому наче тягар на шиї — от він їх і позбувся, звільнив місце для щастя й розкошів.

— Дивно, що ти пішов з поліції,— зазначив Бланшард. — Ти наче непоганий коп.

— Та от біда, — провадив я. — Чек так і не був переведений у готівку. Андерсон місяць протримав його в себе, а потім зник. Навіть якщо вирішити, що з такими грошима час тікати в Мексику і там жирувати на тако з текілою у товаристві темпераментних жінок, спершу треба відкрити рахунок у банку і записати ті гроші на своє ім’я. Бо чек можна загубити, його можуть украсти, його, врешті-решт, може дружина твоя знайти.

Бланшард утупив погляд у стіну над моєю головою — чи просто дивився на мене й не бачив. Він облизнув губи і кивнув.

— Гаразд, припустімо, що все так. Як звати того юриста?

— Ґері Фішер. Назви його контори я не знаю.

— Йому можна вірити?

— Ми дуже давно знайомі.

— Маєш його номер?

— Лишив його в готелі.

Він швидко глянув на мене.

— Звісно. Ну що, небайдужа особо, роби як знаєш. Я теж поговорю з людьми, вкину їм цю інформацію. Може, когось воно зацікавить.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Нема за що, така в нас робота. А ти поки не лізь у неприємності.

— Що?

Бланшард глянув мені просто у вічі.

— По тобі видно, що ти в них любиш лізти. Минулого разу вже було помітно.

Я і сам собі пообіцяв нікуди не лізти, але ясно було, що сам собі брешу. Проте я зробив останню спробу ухилитися. По телефону призначив Фішерові зустріч у тому барі біля підніжжя Медисон, де бачився з Георгі, а сам пішов у інший бік і довго гуляв. Сутеніло, холоднішало. Ступаючи вулицями, я раптом звернув увагу на те, як усе місто хилиться у бік бухти Еліот. Я прокладав свій маршрут, керуючися природним рельєфом місцевості. Будинки здавалися лише перешкодами на шляху, робота людини — чимось незначним, неважливим. Під час туристичного візиту до міста разом з Емі я дізнався, що протягом останнього століття тут багато що перебудували і розрівняли. Проте пагорбів лишалося стільки, що важко було уявити, з яких міркувань поселенці обрали собі таке місце, — якщо не знати, що принадили їх ліси навколо, джерело деревини. Я зрізав до Першої вулиці й рушив на південь. Обігнувши собор Святого Якова, звернув в бік Єслер-вей, де вулиці йдуть не паралельно воді, а з заходу на схід. Мети у моєї прогулянки не було, але щоразу в Сієтлі здавалося, що місто саме тягне мене у певному напрямку.

На розі Першої та Єслер-вей я спинився, роздивляючись