Провісниця - Кетрін Огневич
Насамперед я поспішила до виходу, але коли я дісталася варти, вони заблокували мені шлях до дверей.
— Вибачте, леді Блек, але ви поки що не можете покинути головну залу – такий наказ Його Величності! — сказав один із них, не звертаючи уваги на сльози, що текли струмками по моїх щоках. Тихо бурмотячи собі під ніс прокляття, я розвернулась і попрямувала назад до столів, де стояли їжа та напої. Я одразу схопила з підноса кілька келихів версена, бажаючи хоч якось заглушити біль, що спалює мене зсередини.
Мені було байдуже, що я привернула до себе увагу короля. Єдине, чого я хотіла - піти. Піти з цього чортового палацу, забратися подалі від короля та його родини, і опинитися якомога подалі від них.
— Не варто так багато пити, леді Блек, — почувся поруч голос Азгіра, але я лише пирхнула у відповідь.
— Можна подумати, вам не начхати. Ви всі мені брехали, а тепер ще маєте нахабство від мене чогось вимагати?
— Я знаю, що зараз вам боляче, але...
— Нічого ви не знаєте, Азгіре! Дайте спокій, або богом клянуся, я влаштую істерику. Впевнена, Його довбана Величність не оцінить цього.
— Я розумію ваш гнів, він цілком доречний і… Мені шкода, що ви дізналися про це в такий спосіб. Чи можу я щось для вас зробити? Бодай щось?
— Я більше не хочу тут перебувати! Я просто хочу піти звідси ... — З цими словами я ставлю порожні келихи на стіл, і залишаю Азгіра. Начхати, якщо варта спробує знову мене зупинити. Я все одно боротимусь, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити.
Хтось штовхає мене, коли я доходжу до середини зали. Я піднімаю погляд на цього кретина і розумію, що вже десь бачила його обличчя. Ось тільки чомусь не можу пригадати, де саме.
— Вибачте, я вас не помітила, - пробурмотіла я, але чоловік сказав щось у відповідь незрозумілою мені мовою, і пішов далі. Раптом перед очима з'явилися спогади про один з останніх снів, яке я бачила вже кілька разів. І тепер я згадала, де бачила цього чоловіка.
Недовго думаючи, я кинулася слідом за ним, і коли він уже наблизився до групи людей, то одразу стрибнула на нього. Мені навіть вдалося повалити його на підлогу, проте наступної миті мене відразу відкинуло вбік. Люди почали розбігатися в сторони, хтось закричав, коли помітили кинджал, що з'явився в його руці. Він зробив якийсь рух рукою і прокричав щось незнайомою мовою – всі ті, хто стояв неподалік нього миттєво впали.
Я бачила, як маг прямував до того хлопця, що намагався підвестися, і одразу кинулася навперейми. Він був страшенно сильний, і я розуміла, що повинна щось зробити. Якими б сильними не були мої удари, він легко відбивав їх, і незабаром я знову розпласталася на підлозі. Як тільки хлопець у білому камзолі зміг підвестися, я миттю опинилася поряд з ним і наступної миті відчула різкий удар. Обличчя мага спотворилось від гніву, і він почав кричати на мене, а потім його схопили стражники.
Я відчувала, як осідаю на підлогу, доки мене не підхопили сильні руки. Спочатку я помічаю його білий камзол, а потім кидаю погляд на його обличчя і впізнаю Фабіана.
— О боги, Кессі, навіщо ти це зробила? Навіщо? — питав він, і я бачила, як по його щоках текли сльози. Раніше я не бачила його таким, але цього нічого не міняло.
— Тому, що ти мав померти. Я бачила це… Бачила це уві сні, але не бачила обличчя. Це був ти. Ти мав померти від його руки.
— А тепер вмираєш ти...
— І нехай. Краще так, ніж жити таким життям.
— Що ти таке кажеш? Ти не можеш так думати, Кессі! Твоє життя…
— ... справжнісіньке лайно, Фабіане! Навколо суцільна брехня…Всі навколо роблять мені боляче. Ти зробив найболючіше ... Я не хочу жити таким життям - життям маріонетки, зламаної ляльки, яку можна з легкістю дістати з полиці, пограти, зламати і потім викинути. Так ти хотів зі мною вчинити, правда? Закохати в себе, завоювати довіру, а потім зробити боляче! Цього ти хотів? Що ж, вітаю, у тебе вийшло. Впевнена, потім ти довго згадуватимеш цю історію і сміятися з дурної землянки, яку так легко зміг обдурити…
