Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
– А якщо Олеська там залишилася, з цими виродками? – здавлено прошепотіла Ліка і навіть схлипнула від такого припущення.
Уява малювало їй картини одна гірше за іншу.
Інга спохмурніла, замислилася ненадовго, потім похитала головою:
– Ні! Коли нас потягло у стіну, вона точно була поруч… Я відчувала її плече…
– То де ж тоді вона?
– Де б вона не знаходилася, ми нічим не зможемо їй допомогти, так само, як і вона нам! – суворо відповіла Інга, – але припускаю, що портал, в який ми потрапили, працює лише в одному напрямку. Тому вона має бути десь тут.
– Портал! Як безглуздо і по дурному це звучить!
– Запропонуй свій варіант.
– Якби він був у мене! – І Ліка важко зітхнула.
Може тому, що ноги промокли, але вітер став ще різкішим і холоднішим, і теплі курточки вже допомагали мало.
Інга згадала, що в неї в руках був ніж. Але куди він подівся? Або випав у порталі, або там, на галявині, куди їх викинуло потоком несамовитого світла.
“Без ножа погано!" – подумала вона і сповільнилася, розмірковуючи про те, як краще вчинити. Повернутися на галявину та пошукати там, чи вже продовжити йти вперед?
– Ти що? – запитала Ліка.
Але тут темрява кукурудзяного поля розкрилася, оголюючи вузьку стежку, що губилася серед товстих, гострих стебел.
– У будь-якої стежки неодмінно має бути початок і кінець, – тихо промовила Інга.
– У нашому світі можливо, – обережно зауважила Ліка, – а тут… Може, це стежка в нікуди, як у фільмах жахів.
– Якщо тут росте кукурудзи і ми вільно дихаємо довколишнім повітрям, то цей світ не надто відрізнятиметься від нашого.
– Ага! І монстри теж…
– Досить панікувати! Якщо це світ небезпечний, то зло дістане нас будь-де, тут чи там – не важливо.
– Добре! Йдемо туди, – відповіла Ліка, ще раз уважно окинула поглядом небо, ліс, поле і мерзлякувато зіщулилася.
Дівчата мимоволі взялися за руки і с тремтінням у серці ступили на вузьку стежку, що вела з углиб кукурудзяного поля.
