Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Олеся прокинулася, але продовжувала лежати, не розплющуючи очей і не рухаючись – намагалася вловити в просторі знайомі звуки й запахи.  

Вона чіплялася за цю останню надію близько хвилини, а потім зрозуміла, що марно шукати своє там, де навіть повітря, яким вона дихає, здається  чужим,  – і розплющила очі. 

Звісно,  нічого навколо неї  не змінилося. Та сама напівкругла кімната з високою стелею і дивними меблями, наче з якоїсь антикварної крамниці.  Навпроти – арочне, вітражне вікно. По стінах розвішані гобелени із зображенням чи то драконів на двох лапах, чи то інших вогнедишних тварюк.

Олеся сіла на ліжку серед зім'ятих вишитих покривал. Неясно згадала, що бачила тут трьох чоловіків, і вони про щось говорили з нею, і що розмова та більше нагадувала сюжет із якоїсь безглуздої фентезі-історії: портали, магія, і чортзна-що ще...

Були ці чоловіки насправді чи просто привиділися?  Під впливом яких галюциногенів вона зараз перебуває? Як так можна, щоб людина перебувала в одному місці, а потім, раз, і опинилася в іншому... 

Олеся прислухалася до своїх відчуттів. Для вірності, люто вщипнула себе за руку і скрикнула.

Свідомість залишалася абсолютно ясною: ні тобі нудоти, ні запаморочення, тільки біль від щипка і червона пляма на шкірі. То радіти цьому факту чи засмучуватися?

На ній той самий одяг і взуття, в якому її викрали з дому. 

А куртка?  Олеся пробігла поглядом по кімнаті.

Куртка теж була тут: лежала, кинута на кований стілець із високою масивною спинкою.

Олеся зіскочила з ліжка, схопила куртку і почала досліджувати кишені. Але нічого, крім кількох пом'ятих купюр і відірваного ґудзика, не знайшла. 

Вона одягла куртку і виглянула у вікно.

– Це замок! – констатувала холоднокровно, – Справжній замок з вежами, бійницями і прапорами. То що ж зі мною сталося?

Олеся заметушилася кімнатою, обхопивши долонями скроні.

Добре! Припустимо, якимось дивом вона перемістилася з реального світу в потойбічний. Припустимо, там, у підвалі, справді відкрився портал... Ні, це чорт знає що таке! 

Вона напружила пам'ять і згадала, як розкрилася стіна, як звідти вирвалося світло, згребло їх у свої обійми і потягло.   Ліка та Інга в той  момент були поруч, у цьому вона впевнена! То куди ж вони поділися?

Відчинилися двері. До кімнати, не піднімаючи очей, увійшла жінка з тацею. Поставила тацю просто на ліжко, бо столу в кімнаті не знайшлося.

– Ти дивись-но, сервіс як у готелі! –  насмішкувато промовила Олеся і звернулася до жінки: – Гей, що це за місце?

Але та, ховаючи обличчя, позадкувала і поспішно вийшла з кімнати. Хотіла зачинити двері, але дівчина спритно підставила ногу, не давши їй цього зробити.

– Куди ти? Поговори зі мною!

Жінка злякано втекла в напівтемряву коридору. Тупіт її квапливих кроків зазвучав по кам'яній підлозі.

–  От дура! – пробурмотіла Олеся.

–  Я поговорю з тобою! – пролунав голос праворуч. 

Дівчина тут же згадала, що вже чула його.

 – Це добре, що ти прийшла до тями.

Маріл обережно заштовхнув Олесю назад у кімнату і зачинив двері.

– Я тебе вже бачила, – похмуро сказала дівчина.

– Бачила... 

– І ще двох...  

– То були король Ектор і його син принц Адвіан.

– Та ну! – криво усміхнулася Олеся, – І що ж це за королівство?

– Воно називається Уаджит.  Щоб ти більше ні в чому не сумнівалася, я поясню тобі, навіщо ми тебе покликали. Я – головний мудрець цього королівства, і за родом своєї діяльності знаю те, що інші знати не можуть.

– Скукотища! – пробурмотіла Олеся.

Вона мимоволі подивилася на тацю, де стояли дві тарілки, накриті срібними кришками, а також графин з темно-вишневою рідиною, і ковтнула слину. 

– Напевно, ти голодна, – сказав Маріл, – переміщення між світами забирає дуже багато енергії. Ти можеш їсти й одночасно слухати те, про що я буду тобі говорити.

Його незворушний тон вивів дівчину з рівноваги.

– Ні, я не збираюся ні їсти, ні пити з ваших рук! – злобно крикнула вона, – фіг його знає, що за бурду ви туди підмішали... Якщо це ви відкрили безглуздий портал, то маєте знати, куди поділася моя подруга і... ще одна знайома! Поки не повернете їх, не стану нічого ні їсти, ні пити, ясно!

І на підтвердження того, що це не жарт, Олеся підскочила з ліжка і люто змахнула тацю на підлогу.

Посуд задзвенів, покотився, по підлозі розлетілися шматки фруктів, якась золотиста каша, підлива бризнула на стіну.

Олеся відкинула ногою кришку, якою була накрита одна з тарілок, зупинилася і, нахиливши голову до плеча, з викликом подивилася на Маріла.

Але той лише байдуже знизав плечима.  

– Слуги приберуть.  А нам краще поговорити в моєму кабінеті. Потім я відведу тебе в кімнату, яку спеціально для тебе й приготували.