Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Потому почувся новий голос — то звівся на ноги і заговорив лорд Фіверстоун. Він висловив цілковиту згоду з реакцією ради на згадані вище зухвалі листи, проте тут-таки зазначив, що стіна довкола лісу й справді знаходиться у вельми незадовільному стані. Чимало членів ради — втім, Стадок до них не належав, — одразу ж уявили собі, що ось зараз Фіверстоун поставить нарешті на місце «того Кері з його зграєю», і неабияк збадьорилися. Тієї ж миті зірвався на ноги і Джеймс Базбі, скарбник. Він повністю погодився з лордом Фіверстоуном, але додав, що відповідно до своїх повноважень радився нещодавно зі спеціалістами стосовно стану стіни, а тому має підстави стверджувати, що «незадовільний» — слово надто м’яке, і якось врятувати ситуацію можна хіба звівши довкола лісу нову стіну. Називати необхідну для цього суму йому страшенно не хотілося, і коли він нарешті здався, члени ради аж охнули, а лорд Фіверстоун холодно поцікавився: невже скарбник і справді пропонує коледжу піти на такі витрати? Базбі (кремезний колишній священик із кошлатою чорною бородою) трохи роздратовано відповів, що нічого він не пропонує, бо це питання можна розглядати тільки у тісному зв’язку з важливими міркуваннями стосовно фінансового становища коледжу, які він викладе пізніше. Після цих доволі лиховісних слів настала невелика пауза, а тоді до дискусії стали один по одному долучатися опоненти «прогресистів» — «чужаки» й «реакціонери». Багато хто з них ніяк не міг повірити, що будувати навколо лісу нову стіну — то єдиний вихід. «Прогресисти» дали їм поговорити хвилин десять. Потім знову в усіх присутніх почало складатися враження, наче лорд Фіверстоун ллє воду на млин противників прогресу, адже він запитав: невже керівництво коледжу бачить тільки два варіанти розвитку подій — будувати нову стіну або зробити Бреґдонський ліс відкритим для загалу? Лорд наполягав, що хоче почути чітку й однозначну відповідь, і декому з «чужаків» навіть здалося, що він надто вже напосівся на бідного скарбника. Той же нестерпно довго терся та м’явся і врешті-решт ледь чутним голосом зізнався, що й справді — суто теоретично — обмірковував деякі інші варіанти. Можна, приміром, обнести ліс колючим дротом… та далі все потонуло в обуреному гаморі, над яким підносився хіба голос старого каноніка Джуела: «Краще вже його вирубати!» Кінець кінцем питання відклали до наступного засідання ради.
Про що йшлося в наступному пункті порядку денного, мало хто зрозумів достеменно. Кері взявся зачитувати довжелезне листування між коледжем і університетським сенатом на предмет запропонованого приєднання HIKE до Еджстоуського університету. В обговоренні, яке розпочалося опісля, найчастіше звучало слово «обов’язок». «Наш коледж, — говорив Вотсон, — зобов’язався надавати новому інституту повну підтримку». «Ми, образно кажучи, зв’язали собі руки й ноги, — говорив Фіверстоун. — Університет отримав карт-бланш». Що насправді за всім цим крилося, ніхто з «чужаків» так і не зрозумів. Вони пам’ятали, що на попередньому засіданні запекло боролися проти HIKE та усього з ним пов’язаного, але зазнали поразки; проте що означала ця поразка, не збагнув тоді ніхто. Хоч Кері й давав на кожне запитання розлогу відповідь, щоразу це призводило лише до того, що його опоненти дедалі більше заплутувалися у непрохідних нетрях університетського статуту та ще заплутаніших хитросплетіннях відносин між коледжем і університетом.
Як наслідок, у присутніх склалося враження, що переїзд HIKE до Еджстоу — для їхнього коледжу тепер питання честі.
Обговорення затягувалося, і не один член ради вже подумував про те, що час і пообідати, та коли Кері перейшов до пункту 3, це викликало серед присутніх неабияке пожвавлення — адже то була «Постанова про виправлення недоліків в оплаті праці молодших наукових співробітників». Я не говоритиму тут про те, скільки отримували тоді молодші наукові співробітники Бректонського коледжу; зазначу тільки, що цього ледь вистачало на витрати, пов’язані з проживанням у коледжі — а це була обов’язкова умова. Стадок, який ще зовсім недавно й сам до них належав, дуже їм співчував і добре розумів, чому молоді науковці враз зосередилися і насторожилися. Якщо постанову затвердять, то це означатиме, що вони зможуть придбати собі новий костюм, принаймні раз на рік відпочити, їсти на обід м’ясо і купувати хоча б половину потрібних книг, а не п’яту частину. Коли скарбник підвівся, щоб відповісти Кері, до нього було прикуто чимало напружених поглядів. Базбі, звісно, сподівався, що ніхто не сумнівається: він і сам не в захваті від того, що в 1910 році, коли додавалися нові пункти до 18-го параграфу 17-ої статті Статуту, з молодшими працівниками повелися так негарно, і це становище, ясна річ, бажано було б виправити, та все ж, як скарбник, він зобов’язаний зазначити, що ось уже вдруге на цьому засіданні членам ради пропонують прийняти рішення, яке потягне за собою надзвичайно великі фінансові витрати, тож, як і раніше, йому залишається хіба сказати, що це питання можна розглядати тільки у контексті поточного фінансового становища коледжу, яке він має намір окреслити після перерви. Далі всі говорили і говорили, але ніхто так і не спромігся відповісти скарбникові, розгляд питання відклали, і коли чверть на другу члени коледжу висипали з зали для засідань у двір — не в одного вже розболілася голова й геть усім хотілося їсти і курити, — молодші співробітники лишень дійшли висновку, що нова стіна навколо лісу і підвищення їхньої платні — речі взаємовиключні. «Цілий ранок ми блукаємо тим клятим лісом», — сказав один із них. «Ага, — підтакнув інший, — ще й досі з нього не вибралися».
У такому настрої члени ради й повернулися за якийсь час назад
