Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Як тут у вас гарно! — вихопилося у Джейн, коли вона вибралася з машини. Справді, сад Дімблів славився на ціле місто.
— Що ж, милуйтеся, поки ще можна, — озвався доктор Дімбл.
— Про що це ви? — здивовано спитала Джейн.
— Як, ти їй ще не сказала? — повернувся Дімбл до дружини.
— Та мені й самій це ніяк у голові не вкладається, — відповіла та. — Зрештою, пан Стадок працює у Бректоні, тож Джейн, мабуть, усе відомо.
— Уявлення не маю, про що ви говорите, — сказала Джейн.
— Ну, бачите, ваш коледж поводиться з нами дуже негарно… словом, нас звідси виганяють. Не хочуть продовжувати термін оренди.
— О Боже! — вигукнула Джейн. — Я навіть не знала, що ця земля належить Бректону.
— Отакої! — зажурилася пані Дімбл. — Звісно, одна половина світу й гадки не має, як живе друга половина. А я ж думала, що ви там умовляєте свого чоловіка принаймні спробувати нас порятувати…
— Марк ніколи не говорить зі мною про роботу.
— Добрі чоловіки з дружинами про справи не говорять, — підтримав її Дімбл, — хіба про чужі. От і моя Маргарет знає все про Бректон і нічого — про Нортумберленд. То що, ходімо обідати?
Дімбл здогадувався, що Бректон збирається продати ліс і загалом усі свої володіння на тому боці річки. Вся та місцина здавалася йому ще кращою та затишнішою, ніж тоді, коли він тільки-но оселився тут двадцять п’ять років назад, і йому страшенно кортіло поговорити про це з дружиною одного з працівників Бректонського коледжу.
— З обідом тобі доведеться почекати, доки я не побачу нового капелюшка Джейн, — мовила матінка Дімбл і швиденько повела гостю за собою нагору, втягуючи її у старомодну жіночу балачку. Джейн усе це було не надто до вподоби, та все ж їй трохи полегшало на серці; безперечно, вони з пані Дімбл мали дуже різні погляди на життя, але з деякими її словами Джейн не могла не погодитися. Коли капелюшок нарешті відклали вбік, пані Дімбл раптом запитала:
— У вас усе гаразд, люба?
— Звісно, — відповіла Джейн. — А що? Чому ви питаєте?
— Просто ви самі на себе не схожі…
— Та ні, в мене все добре, — сказала Джейн, а про себе подумала: «Ну от, їй же до смерті хочеться знати, чи я часом не чекаю дитини. У таких жінок завжди одне в голові…»
— Можна, я вас поцілую? — ні з того ні з сього спитала пані Дімбл.
«Оце так питаннячко! — подумала Джейн. — Справді, „на розум у жінок не сподівайся“». Вона хотіла відповісти: «Звичайно», та натомість цілком несподівано і з превеликою досадою усвідомила, що плаче. А тоді пані Дімбл раптом стала для неї просто «дорослою» — такою собі велетенською, теплою і м’якою істотою, до якої, бувало, біжиш у дитинстві вся заплакана, коли розіб’єш коліно або зламається улюблена іграшка. Коли на пам’ять Джейн приходили дитячі роки, вона часто пригадувала, як іноді намагалася будь-що вивернутися з маминих чи няниних обіймів — адже вважала себе вже «великою». Тепер же вона ніби повернулася у ті часи, коли нерідко сама бігла до них від страху чи горя, шукаючи хоч якоїсь утіхи. Взагалі-то потреба в утісі кардинально суперечила всім сучасним поглядам на життя, та, доки вони зійшли донизу, Джейн встигла розповісти пані Дімбл, що дитини не чекає, але трохи сумує, бо дуже самотня, а ще їй наснився страшний сон…
За столом доктор Дімбл завів мову про легенди артурівського циклу.
— Просто дивовижно, — говорив він, — як там усе сходиться, навіть в дуже пізній версії, у Мелорі. Ви зауважили, що герої ніби діляться на дві групи? З одного боку чи, радше, в центрі — Ґвіневра, Ланселот і чимало іншого люду, всі надзвичайно вишукані і шляхетні, в них немає нічого специфічно британського. Але на задньому плані, так би мовити, за Артуром, купчаться всі ті темні постаті — Морґана з Морґаузою і багато інших; вони відзначаються питомо британськими рисами і зазвичай налаштовані до короля вороже, хоч і доводяться йому ріднею. І потім, усе там просто просякнуте магією… Пригадуєте ті чудові рядки про королеву Морґану, яка «підпалила цілий край жіночим чародійством»? Мерлін, звісно, теж типовий британець, хоч він і не ворог королю. Вам не здається, що це — прекрасно змальована картина британської дійсності напередодні англосаксонського завоювання?
— Що саме ви маєте на увазі, докторе Дімбл? — Джейн не зовсім вловила думку співрозмовника.
— Ну, бачите, одну частину населення становили, скажімо, «майже римляни». Вони носили тоги, розмовляли латиною, яка, втім, зазнала сильного кельтського впливу, — нам би вона здалася подібною на іспанську. Крім того, всі вони на той час уже були християнами. Але в глибині країни, за густими лісами правили, либонь, справжні давньобританські царки, які говорили мовою, схожою на сучасну валлійську, а за жерців у них були друїди…
— А ким же був тоді сам Артур? — запитала Джейн. Вона ледь не зніяковіла, коли відчула, як на словах «подібною на іспанську» в неї тенькнуло серце.
— У цьому, власне, й питання, — відповів доктор Дімбл. — Схоже, Артур походив із давнього британського роду, але був християнином і осягнув римське військове мистецтво; він намагався — і не без успіху — об’єднати країну.