Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще — ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа в темряві, чекаючи світанку — лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання — і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, — та й то ненадовго.

Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон усе ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.

Отже, спершу їй наснилося обличчя — смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх — головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені — такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, — і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік — сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і почали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: «Tiens… ah… да marche»,[1] та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав — тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, — Джейн пригадала собі, що торік улітку бачила, як знімають шолом із водолаза, — відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. «Зупиніться! — закричала вона уві сні. — Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!» Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.

Таким був той сон — не кращий і не гірший за багато інших поганих снів. Але кімната попливла у Джейн перед очима — щоб не упасти, вона аж сіла у крісло, — не тільки через спогади про те нічне жахіття. Річ у тім, що на фотографії у газеті була та сама голова, яка їй наснилася, перша (якщо тільки їх було дві) — не старого, а в’язня. Джейн не надто охоче взяла до рук газету і прочитала заголовок: «Страта Алькасана»; нижче дрібнішими літерами було написано: «Вченого-жінковбивцю гільйотиновано». Вона неясно пригадувала, наче вже щось чула про цю справу. Алькасан, відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, учора ввечері їй трапилося на очі це фото — обличчя й справді страшне… Але ні — газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці «Алхімії любові»:

На розум у жінок не сподівайся; їм годиться хіба розважливість та м’якість матері…

«На розум у жінок не сподівайся…» А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… «Треба нарешті зосередитися, — сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: — То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?»

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року