Камертон Дажбога - Олександр Павлович Бердник

Я вийшов з вертольота, глибоко вдихнув прохолодне, пахуче повітря гір. Просто, велично, спокійно. Як у Космосі. Хіба дивно, що саме тут учені пробують розкривати таємниці людської психіки. Ураганні вихори людських свідомостей мчать далеко поза цими хребтами, не зачіпаючи спокою казкової долини.

Пілот — чорноокий, задумливий юнак з Бенгалії — мовчки показав у бік скель. Там, за верхів’ям ялин і кедрів, блищало склепіння якоїсь екзотичної споруди. Туди вела ледь помітна стежечка між густим високотрав’ям.

Я рушив по ній. Розгортав трави, вдихав п’янкий запах квітів. Кров шумувала у скронях, тонко поколювало в серці. Чари, справжні чари! Ніби й не було тисячоліть технічної цивілізації. Повернулися предковічні епохи, коли в цих ущелинах ріші Вед шукали істину, розтираючи власне єство, кидаючи виклик вічному мовчанню Неба. А довкола були примітивні первісні стійбища, грубі звичаї, забобони, деспотія жерців, страх перед таємницями буття.

А втім — сучасному людству теж не варто хизуватися своїм статусом космічної цивілізації. Може виявитися, що ми — всього-на-всього полонені барвистої павутини, зітканої власним самообманом у глибині історичного лабіринту.

Я ступив під покриття велетнів деодарів. Вони мене привітали ледь чутним дзвоном, зачарували спокійною величавістю. Поміж вкритими мохом валунами, через вузлуваті звиви змієподібного коріння я добрався до широкої галявини. Звідси починалася алея, посилана білим піском, що вела до таємничої сферичної будівлі.

Біля входу мою увагу привернула статуя жінки, висічена з темно-лілового каменю. Я замилувався легкими лініями, тонкою символікою творця. Граціозні дівочі форми були вкриті прозорим серпанком. Я не міг зрозуміти, як митцеві вдалося досягти такого ефекту, працюючи з грубим матеріалом. Дівоче обличчя зосереджене, брови зсунуті докупи з виразом запиту. Погляд спрямований в зоряний простір! У долонях, біля грудей, вона обережно, як найбільший скарб, тримає прозору чашу з серцем. Воно сяє блакитним полум’ям, кидаючи відблиск на юне обличчя.

Насилу відірвавшись од споглядання статуї, я рушив до входу. На стіні побачив мерехтливий напис санскритськими письменами: ІНСТИТУТ ДУМКИ.

Двері тихо відчинилися. Я ступив у коридор. Стіни випромінювали м’яке сяйво, в овальні вікна привітно зазирали ялини. Я озирнувся. Жодної душі.

Ще одні двері. Вони нечутно відкриваються. На мене дивилася юна жінка. Я її одразу пізнав. Це була та, котра з’явилася біля мене на далекому Плутоні. Та, яка врятувала мене від смерті.

Жінка схожа на статую, поставлену при вході. Така ж тендітна, дивна, таємнича. Великі чорні очі з-під густих вій дивляться на мене запитливо й тривожно.

«Яка чарівна», — подумав я.

— Яка чарівна, — діловито повторив чийсь голос збоку.

Я отетерів від несподіванки й ніяковості. Хтось дружньо засміявся. Дівчина зашарілася.

Біля нас несподівано з’явився Багрян, жартома сказав:

— У нашому інституті навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура записує, потім ваші думки зміняться — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде.

— Багряне, — благально промовила дівчина.

— Мовчу, мовчу. Знайомтеся: Буревій, а це — Ріона. Та ви вже знайомі без мене. Серед снігів Плутона зустрілися. Пробачте, друже, що я не зустрів вас. Якраз триває важливий експеримент. Я знову покину вас. Залишиться тільки Ріона. Проте саме вона вам і потрібна. Важка артилерія, як казали наші войовничі предки. Ми її пускаємо в дію, щоб завоювати вас.

— Багряне…

— Мовчу, мовчу, — блимнув веселим оком на дівчину вчений. — Але ж я анітрохи не перебільшую. Ріона — ентузіаст парапсихології та її нових відділів. Вона вам про все розкаже. Ріоно, доручаю вам цього космічного вовка, опрацюйте його. Ну-ну, не гнівайтеся, вам не личить. Звільняю вас до вечора. Гуляйте, сперечайтеся. Але пам’ятайте: участь Буревія у наших експериментах — першорядне завдання.

Багрян похапцем зиркнув на хронометр, махнув рукою і зник.

Я несміливо глянув на дівчину. Мені якось ніяково було дивитися їй в очі після того, як мої думки прозвучали у просторі.

Проте Ріона дивилася дружньо, хоча й тривожно. Подала вузьку руку з довгими музикальними пальцями. Я взяв її, легенько потиснув. Гарячий струмінь пройшов по тілу, проник до серця. Вона заплющила очі, забрала руку. Потім знову глянула на мене. Щоки Ті поблідли. Вона тихо сказала:

— Ходімо. Ходімо в гори. Я вам покажу свої улюблені місця. Вам сподобається у нас. Ви будете з нами працювати. Я знаю.

— Я теж знаю, — зачаровано зітхнув я.

Вона йшла гірською стежиною повільно, легко, ніби пливла. Між нагромадженням багатобарвних скель, між заростями деодарів і ялин, понад бурхливими потоками по хистких місточках-колисанках. Зрідка оглядалася, і тоді ясні блискавиці чорних очей обпікали мене.

Ріона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські кедри-деодари стрімко здіймалися в небо, створюючи подобу казкового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі той палац прикривало небо — темно-блакитне, спокійне. Водоспад напинав прозорі ниті між скелями, невидимий музикант торкався тих струн пальцями, грав ледь чутну мелодію вічності.

Дівчина, схилившись, почала збирати сухий хмиз. Я, зрозумівши задум, почав допомагати. Ріона вказала місце біля водоспаду. Ми склали купку гіллячок і запалили.

Вогонь весело затанцював на дровах.

Ми сіли біля нього на широке, плескате каміння. Нас розділяло багаття. Язики полум’я здіймалися вище й вище. Міріади веселих урочистих іскор здіймалися на потоці могутнього пломеню в дивоколо і з’єднувалися з простором.

Коли багаття посилилося, я підклав кілька товстих гілляк кедра до вогнища і тихо сказав:

— Мені здається, що це вже було.

— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона. — Звичайно, було.

— Коли? — Мов у сні, запитав я.

— Завжди.

Я сприйняв її втаємничену відповідь як найвищий аргумент. Мені цього було достатньо. І знову тиша, яку порушував лише тріск іскор, що багряним річищем плинули у небесний океан. Ріона зітхнула. Пригладила волосся на скронях, відкинула за спину важку