Сяйво - Стівен Кінг

— Та ні, не настільки.

— А легше не стало?

Глянувши на неї, Джек змусив себе зрушити з місця. Варто почати рух, як йому легшало. Він підійшов до дружини й обійняв за талію. Відкинувши убік світлий локон, Джек поцілував її в шию.

— Так, — сказав він, — а де Денні?

— Він? Десь у будинку. На вулиці збираються хмари... їсти хочеш?

Джек з удаваною жагою погладив пружний, обтягнутий джинсами зад.

— Як вовк, мадам.

— Обережніше, п’яничко. Узявся за гуж...

— Трахнемося, мадам? — запитав він, не перестаючи погладжувати. — Паскудні картинки? Неприродні пози?

Коли вони проходили під аркою, Джек один-єдиний раз оглянувся на коробку, в якій сховав

(чий?)

альбом. Без світла вона перетворилася на силует, нічого більше. Джек відчував полегшення від того, що веде Венді звідси. У міру того як вони наближалися до сходів, пристрасть ставала все менше награною, все більше справжньої.

— Не виключено, — відповіла вона. — Ось зробимо тобі сандвіч... Ой-ой-ой! — Вона, хихикаючи, увернулася від нього. — Лоскотно!

— Хіба ж так Джек Торренс хотів би лоскотати вас, мадам...

— Відчепись, Джеку. Як щодо шинки із сиром... для початку?

Вони разом піднялися по сходах, і Джек більше не оглядався. Але йому згадалися слова Ватсона:

«Привиди є у кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають і їдуть...»

Зачинивши за ними двері підвалу, Венді замкнула цю думку в темряві.

Денні згадував слова іншої людини, яка відпрацювала сезон в «Оверлуку»:

«Вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася нехороша річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні!.. Оминай його...»

Двері виявилися звичайнісінькими і нічим не відрізнялися від будь-яких інших на перших двох поверхах готелю. Пофарбовані в темно-сірий колір, вони були всередині коридорчика, під гострим кутом третього поверху, що з'єднується з головним холом. Цифри на дверях з виду такі ж, як номери квартир у їхньому боулдерському будинку. Двійка, одиниця й сімка. Велика соснова дошка. Просто під цифрами — малюсінький скляний кружечок, вічко. Денні кілька разів намагався заглядати в такі. Зсередини бачиш великий шматок коридору. Зовні, хоч мозоль на оці набий, нічого не побачиш. Шахрайство.

(Навіщо ти тут?)

Прогулявшись за «Оверлуком», вони з мамою повернулися, і вона приготувала його улюблений ленч — сандвіч із сиром і «болоньєю» плюс бобовий суп Кемпбелла. Вони їли на кухні в Діка й розмовляли. Із увімкненого приймача лунала тиха музика й потріскування; музику передавала станція в Естес-Парку. Кухня була улюбленим місцем Денні в готелі. Він гадав, що й мама з татом, мабуть, почувають те ж — адже три дні вони намагалися обідати в їдальні, а потім, за спільною згодою, розставили стільці навколо обробної дошки Діка Геллорана, завбільшки з їхній стовінґтонський обідній стіл, і почали їсти на кухні. їдальня занадто тиснула. Навіть якщо горіло світло, а з магнітофона в конторі лилася музика. Ти однаково залишався одним із трьох за столом, які оточували дюжини інших столиків, порожніх, укритих від пилу прозорими пластиковими скатертинами. Мама сказала, що це однаково, що обідати посеред роману Гораса Велпола15, а тато розсміявся й погодився. Денні поняття не мав, хто такий Горас Велпол, зате прекрасно знав, що варто було їм почати їсти на кухні, як мамині страви стали смачніші. Він не переставав виявляти всюди дрібні сліди Діка Геллорана, і вони, як теплі дотики, додавали йому бадьорості.

Мама з'їла півсендвіча, а суп не захотіла. Вона сказала, що оскільки і «фольксваґен», і тутешня вантажівка на стоянці, Денні доведеться погуляти самому. Вона сказала, що втомилася. Якщо Денні вважає, що зуміє скоротати час і не потрапити в біду, вона, можливо, на годинку приляже. Денні з набитим ротом запевнив її, що зі своєї точки зору — зуміє.

— Чому ти не ходиш на дитячий майданчик? — запитала мама. — Я гадала, він тобі сподобається, тут і пісочниця для твоїх машинок, і все інше...

Він ковтнув, і їжа сухою, твердою грудкою прокотилася по горлу.

— Може, ще сподобається, — сказав він, повертаючись до радіо й крутячи ручку.

— А звірята з кущів як здорово зроблені, — сказала Венді, забираючи в нього порожню тарілку. — Дуже скоро татові доведеться підстригти їх.

— Ага, — відгукнувся Денні.

(Просто різна гидота... раз — із тими кущами, хай їм грець... які підстрижені подібно до звірів...)

— Якщо побачиш тата раніше, ніж я, скажи, що я лягаю.

— Звичайно, мамо.

Вона сунула брудні тарілки в раковину й знову підійшла до нього.

— Ти щасливий, Денні?

Він простодушно глянув на неї, над губою були молочні вуса.

— Угу.

— Поганих снів більше не бачив?

— Ні.

Раз уночі, коли він уже лежав у ліжку, Тоні приходив до нього, ледь чутно кликав на ім'я здалеку. Денні міцно замружився й не розплющував очей, поки Тоні не зник.

— Справді?

— Так, мамо.

Здається, вона була задоволена.

— Як твоя ручка?

Денні показав руку.

— Краще.

Вона кивнула. Накрите мискою гніздо, повне замерзлих ос, Джек відніс за сарай у сміттєспалювач і спалив. Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав у Боулдер юристові, приклавши знімки руки Денні, і два дні тому юрист відповів, через що у Джека півдня був поганий настрій. Юрист висловив сумнів у тому, що процес проти фірми-виготовлювача димової шашки буде успішним, оскільки підтвердити, що всі надруковані на упаковці інструкції були виконані точно, може тільки сам Джек. Джек запитав, чи не можна купити інші шашки й перевірити їх на той же дефект. Так, відповів юрист, але результати будуть украй сумнівними, навіть якщо всі контрольні шашки спрацюють погано. Він розповів Дже-кові про випадок із