Ловці думок - Любов Відута

— Перстень дозволить усе. І захистить теж.

— Так, але для того, щоби цей перстень захистив не лише мене, а й мою дочку, їй потрібно мати дві сережки із фіолетовими камінцями, а не одну, — зауважив Чист.

— Що ж, перстень я залишаю. А здобути другу сережку Арніці ще належить…

Хмарка розвіялася, і ловці разом із укладачами угод поринули в задуму, бо до кінця не зрозуміли, що це може означати.

— Перстень зник, — сказала Арніка.

— Знайшовся, — заперечив директор школи укладачів угод, — як бачите, дещо я все-таки можу. Він у Клізі.

Гул обурення прокотився кабінетом, дехто з ловців навіть піднявся зі свого місця.

— Так ось чому Клізі приходив до мого батька, — мовила Арніка. — Він хотів отримати на додачу до персня другу фіолетову сережку.

— Усе нарешті стає зрозумілим, — сказав один із укладачів, товариш Чиста. — Залишається тільки здогадуватися, про кого саме йшлося в розмові посланця й Чиста.

Арніка вклала кульки до скриньки збігів і вийняла звідти список із двадцяти імен.

— Чи можу я вам показати? — запитала дівчина в друзів батька. Вони ствердно кивнули. Арніка почала читати. Більшості цих імен вона не знала, але розуміла, що в цьому списку точно зазначені Ештонові та Джонові батьки.

— То виходить, що твій батько загинув через те, що хотів виправдати моїх батьків? — гнівно запитав Ештон.

— Я повинна завершити все, що розпочав Чист, — тихо промовила Арніка.

— Тепер ми можемо довести, що Клізі винен, — директор школи укладачів потирав руки, — усі присутні можуть свідчити про те, що бачили тут. Арніко, це справа надзвичайної ваги, і ти не можеш одна довести її до кінця, бо це надто небезпечно. Так, у тебе дві фіолетові сережки, але поки що нема персня, який захистив би тебе. І, зрештою, твій батько навіть не розпочав цю справу, тож ти можеш від неї відмовитися.

— Уже не можу. Я зачитала список, і тепер усі, хто почув ці імена, причетні до цієї справи. Я повинна завершити все, що розпочав батько, — повторила Арніка, — і я це зроблю.

— Якщо тобі для цього потрібен перстень Правителя, то в мене він є! Не той, який поцупив Клізі, інший, але це не настільки важливо, — із запалом вигукнув Ештон. Він зняв із пальця пов’язку, і всі побачили на його руці перстень Правителя. — Мої батьки й багато інших сімей, що мали величезний вплив і вагу в різних світах, стали втікачами або загинули. Зникнення двадцяти родин не може минутися безкарно. Хтось мусить за це відповісти. Ви всі, ті, хто бачив правду, тепер розумієте, до чого йшлося — до зміни Правителя. Але зараз найголовніше не покарання винуватих — вони самі себе вже покарали, а якщо ні, то покара знайде їх і без нас. Найважливіше — повернути чесне ім’я й пам’ять про родини, які завойовували свою репутацію із покоління в покоління безліччю добрих справ, героїзмом і самовідданістю. Світ бореться за нас, якщо ми боремося за себе. Світ допомагає нам робити його кращим. І в наших пошуках теж допоможе. Для мене надважливими є три речі: земля, де народився й виріс, люди і моє серце.

Присутні мовчали — обмірковували почуте. Один із укладачів угод із гіркотою промовив:

— Вершинний, такий, як ти, не знає нічого про те, як важко досягти чогось, коли ти є ніким, коли ти, скажімо, ніт…

— Він не знав, що вершинний. Донедавна не знав. У нього не було ні родини, ні пам’яті про неї, — заперечила Арніка. — Ештон тривалий час вважав себе нітом, і ловці про це знають і можуть підтвердити мої слова.

— Так і було, — загули ловці.

— А я думаю так. На мені зараз дуже файні шкарпетки. У холод гріють, у спеку не печут. То ви вже вибачайте, шо про своє, — Дервіш побачив, як поморщився укладач угод і здивувалися ловці, — але то всьо по ділу. І чоботи на мені добрі. П’ять років, а їм хоч би шо. Зносу нема! Та вже дочекайтеся, прошу вас, хоч не так пишно вмію говорити, але ж то правду кажу, шо то всьо по ділу… Так ото я до того, шо добре знаю, хто мені вив’язав тоті шкарпетки — майстриня добра Гандзя з краю Плаїв. А тоті чоботи робив знатний чоботар із того краю Кирило. Шкіра м’якенька, гладенька, не промокают, не натирают. Кому треба, скажу, де Кирила найти, як втрапите в той край. Добрий майстер. Та вже… вже… Не думайте, шо то я так говорю, бо світу не бачив. І по світах погуляв троха — я чоловік вольний, сім’ї нема, то можу всьо. І во шо я вам скажу: як я каждий день пам’ятаю і споминаю добрим словом майстриню Гандзю і чоботара Кирила, то як мож забути тих, хто зробив оті мости, шо ведут до Палацового міста? Як мож викинути з пам’яті цілого світу того, хто збудував той дім, шо ту теперка ловецька школа, де нас так гостинно приймає директор Білодум? А про тих, хто утнув переходи і всьо таке, то вже говорити не приходиться.

І знову тиша. Усі, хто спочатку перешіптувався й переглядався, поринули в задуму й чекали, що ж далі утне дивакуватий ловець. Дервіш теж трохи помовчав, а згодом продовжив:

— Та не думайте, більше говорити не буду. То я просто хтів сказати, що такі тямущі люди, як ви, хтіли би, аби про вас пам’ятали. І я хочу шось знати про тих, хто був вершинним. Праведне чи грішне знання, але най буде пам’ятка. Бо вершинні мусили зробити шось таке для того світу… таке, шо до того не робив ніхто. Вершинними так просто не стают. Най ся люди на тому вчат, най знают.

Товариство схвально загуло, укладачі угод навіть заплескали в долоні — Дервішева простота часто вводила в оману, і від нього чомусь не сподівалися гостроти думки, та він був оригінальним співрозмовником, до якого варто звертатися за порадою. Ловці знали це давно, а тепер, судячи з оплесків і захоплених вигуків, і серед укладачів угод у Дервіша будуть прихильники. Але він про це не думав — завжди висловлював свою думку, не зважаючи на звання і ранги.

Директор ловецької школи Білодум почув Дервішеві слова про гостинність і згадав про вечерю, що вже чекає всіх:

— Дервіше, дякую, що нагадав про гостинність. У нас ще буде нагода поговорити за столом. Запрошую, запрошую всіх!

…За столом тривала розмова. Завдяки Арніці багато загадок і запитань зникли